Заявниці, яка є співвласницею квартири та постійно в ній проживає разом із дітьми, суди першої та другої інстанцій відмовили в задоволенні вимог про видачу обмежувального припису у вигляді заходів тимчасового обмеження прав щодо заборони її колишньому чоловікові, який систематично вчиняє щодо неї та дітей насильницькі дії, перебувати в місці її проживання, усунення перешкод у користуванні цією квартирою шляхом негайного виселення кривдника, заборони йому наближатися на відстань до 2 км до вказаного місця проживання матері та дітей.

Рішення мотивовані тим, що колишній чоловік заявниці є власником 1/8 частини квартири, тому відповідно до вимог ЦК України не може бути позбавлений права користування та розпорядження власним майном.

Частково не погоджуючись із таким висновком, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, зокрема, на таке.

У п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» є визначення поняття «домашнє насильство».

До спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника (п. 2 ч. 1 ст. 24 цього Закону).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить три окремі норми: перша (міститься в першому реченні абз. 1) має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма (в другому реченні того ж абзацу) охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма (сформульована в абз. 2) визнає право договірних держав, зокрема, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited v. Ukraine», № 19336/04, § 166–168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування – передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов’язаними з цим втручанням, та інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тлумачення наведених норм дає підстави для висновку, що тимчасове обмеження права власності кривдника з метою забезпечення безпеки постраждалої особи шляхом встановлення судом обмежувального припису у порядку, визначеному Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», є легітимним заходом втручання у права та свободи особи. При вирішенні питання щодо застосування такого заходу суд на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства має оцінити пропорційність вручання у права і свободи особи з урахуванням того, що ці заходи пов’язані із протиправною поведінкою такої особи.

Верховний Суд, враховуючи принцип пропорційності, відповідність вимог заявника щодо застосування заходів тимчасового обмеження прав кривдника ч. 2 ст. 26 зазначеного Закону, дійшов висновку про те, що вимоги заявника про видачу обмежувального припису у вигляді заходів тимчасового обмеження прав щодо заборони кривднику перебувати у квартирі – місці проживання заявника, заборони кривднику наближатися на визначену відстань до 2 км до цього місця проживання підлягають задоволенню.

Водночас, ураховуючи вичерпність переліку заходів тимчасового обмеження прав кривдника у формі встановлення судом обмежувального припису, визначених у ч. 2 ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», вимога про усунення перешкод у користуванні зазначеною квартирою шляхом негайного виселення кривдника задоволенню не підлягає.

Із повним текстом постанови Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 754/11171/19 (провадження № 61-21971св19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/89034240.

За повідомленням прес-служби суду