Право посадових осіб органів державної влади діяти за певних умов на власний розсуд, тобто дискреція, потребує чіткого визначення у законодавстві. На цьому наголосив член Вищої ради правосуддя Олег Прудивус, виступаючи на VIII Міжнародному судово-правовому форумі, який проходить у Києві 5–6 серпня 2020 року.
На його думку, ця тема є найголовнішою в адміністративній юстиції, адже головна мета створення адміністративних судів – забезпечення судового контролю за дотриманням законів суб’єктами владних повноважень.
«Прикро, але поняття дискреції не визначене як законодавча дефініція. Воно існує в теорії адміністративного права, міститься в енциклопедіях, але законодавець не наважився визначити поняття дискреції загалом і поняття дискреції суб’єктів владних повноважень зокрема. Відповідно, суди вимушені застосовувати це поняття на власний розсуд, виходячи із загальноприйнятного визначення», – зазначив член ВРП.
Олег Прудивус підкреслив, що, визначаючи межі дискреції, слід керуватися нормою статті 19 Конституції України, за якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
«Обсяг власного розсуду суб’єкта владних повноважень має бути чітко визначений законом. Інакше виникають негативні явища, корупційні ризики. Саме через невизначеність обсягу дискреції посадових осіб виникають численні публічно-правові спори – громадяни, юридичні особи приватного права звертаються до адміністративного суду для захисту своїх прав, порушених внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів влади, – наголосив член ВРП. –Потрібно встановити конкретні межі дискреції, вони в жодному разі не повинні бути розмитими».
Олег Прудивус зазначив, що суд як орган державної влади теж має право на власний розсуд давати оцінку діям чи бездіяльності посадовців, але правова природа цих дискрецій абсолютно різна. «Якщо йдеться про обсяг дискреції суб’єкта владних повноважень, він має бути чітко визначений законом. А суд застосовує право, оцінює правовий зміст того, що сталося внаслідок дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень», – сказав член ВРП.
Олег Прудивус також розповів про судову практику з питань оскарження обсягу дискреції суб’єктів владних повноважень. За його словами, в деяких випадках суди визнають рішення протиправним, скасовують його або визнають дії чи бездіяльність протиправною і ставлять на цьому крапку. Тоді права позивача залишаються непоновленими. В інших випадках суди визнають рішення чи дії суб’єкта владних повноважень протиправними і своїм рішенням зобов’язують його вчинити певні дії для поновлення прав позивача. «Відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України суд має право прийняти таке рішення. Саме в тому, які дії суд зобов’яже виконати відповідача, і буде полягати дискреція суду. Я вважаю, що саме такий шлях є виправданим і правильним. Точаться дискусії щодо того, чи не буде суд у цьому випадку перебирати на себе повноваження органу влади. Як на мене, основна мета адміністративного судочинства – захист прав особи. І якщо суд своїм рішенням не захищає права особи, то навіщо такий суд потрібен? Суд не просто має право, а зобов’язаний довести справу до логічного завершення і остаточно захистити права особи, обравши найбільш правильний з точки зору суті і мети закону спосіб зобов’язати суб’єкта владних повноважень поновити порушені права особи», – пояснив Олег Прудивус.
«Скільки будуть існувати публічна адміністрація, громадяни і юридичні особи приватного права, стільки існуватимуть і протиріччя. Адже є приватний і публічний інтерес. І саме ці протиріччя й розв’язують адміністративні суди, дотримуючись балансу між інтересами суспільства і приватної особи», – резюмував доповідач.
