Суддя Великої Палати Верховного Суду Олена Кібенко і суддя Касаційного цивільного суду у складі ВС Василь Крат виступили із доповідями на «Матвєєвських цивілістичних читаннях», які щороку організовує кафедра цивільного права КНУ імені Тараса Шевченка. Захід відбувся 6 листопада 2020 року, цьогоріч – в онлайн-форматі, його тема – «Траст і трастоподібні конструкції: глобалізація та перспективи».
У рамках загальної теми порушувалися питання стосовно довірчої власності та управління майном, земельних трастів і забезпечувальної довірчої власності, сімейних, спадкових, інвестиційних трастів і фондів, фідуціарних обов’язків та відповідальності фідуціарія компанії, угод про номінального утримувача, трастів і трастоподібних конструкцій у міжнародному приватному праві.
Василь Крат був співмодератором сесії «Довірча власність та управління майном: тенденції і досвід рекодифікації цивільного законодавства», і виступив із доповіддю «Довірча власність: Quo Vadis?!».
Він навів практику Верховного Суду щодо застосування цієї конструкції. Зокрема, звернув увагу на постанову ВП ВС від 5 червня 2019 року у справі № 755/12638/15 (провадження № 14-167цс19). У цій справі Суд сформулював визначення правової природи довірчої власності – вона полягає у наданні довірчому власнику речового права, обмеженого цільовим характером його здійснення в інтересах визначених осіб. Довірчий власник здійснює право власності на об’єкт довірчої власності лише для досягнення визначеної мети, яка обтяжує право довірчої власності. У справі, яка переглядається, такою метою є фінансування будівництва житлового комплексу.
Також доповідач розповів про постанову Об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі ВС від 13 грудня 2019 року у справі № 916/15/18, в якій також певною мірою звертається увага на специфіку права довірчої власності. Суд зазначив, що, на відміну від права власності як цивільного права власника щодо володіння, користування та розпорядження належним йому нерухомим майном (ч. 1 ст. 316 ЦК України), що здійснюється власником в межах закону на власний розсуд та незалежно від волі інших осіб, право довірчої власності (ч. 2 ст. 316 ЦК України) та права управителя майна за договором управління можуть обмежуватися в силу закону (ч. 2 ст. 1029 ЦК України) або відповідно до умов укладеного договору управління майном.
Водночас він звернув увагу на мету запровадження конструкції «право довірчої власності», й нагадав, що ця конструкція з’явилась у ЦК України внаслідок прийняття Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». Втім, за його словами, вона не стала широко застосовуватися в українському цивільному обороті.
«Мета запровадження цієї конструкції була в тому, щоб стабілізувати ринок житла, яке будується. Однак практика показала, що навряд чи вона додає якихось вагомих гарантій учасникам ринку», – сказав доповідач. І додав, що нині, як і раніше, трапляються випадки кількаразового продажу майнових прав на нерухомість, яка будується, тож ефективність запровадження цієї конструкції недостатня.
Натомість для відновлення порушених прав у таких ситуаціях застосовуються традиційні для української правової системи конструкції, зокрема «визнання права», «встановлення недійсності договору». На думку Василя Крата, варто було б запровадити відображення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно інформації про те, що певна особа придбала майнові права на об’єкт, який будується, і це могло б стати ефективним «запобіжником» від повторного продажу таких прав. «Аналіз судової практики свідчить, що як учасники обороту, так і учасники спору застосовують традиційні правові механізми», – сказав доповідач.
Крім того, він звернув увагу на різні аспекти у кваліфікації права довірчої власності в українському правопорядку: нетипове (аномальне) право власності; вид права власності чи особливий вид; вид забезпечення виконання зобов'язання. А також зазначив, що, відповідаючи на питання щодо регулювання права довірчої власності в контексті рекодифікації цивільного законодавства, слід визначитися з численними питаннями (зокрема, numerus clausus чи numerus apertus, treuhand чи trust) та відшукати ту модель, яка дасть змогу учасникам цивільних відносин більш ефективно захищати свої права.
Олена Кібенко виступила в рамках сесії «Фідуціарні обов’язки та відповідальність фідуціарія компанії, угода про номінального утримувача: правова кваліфікація за національним та іноземним правом».
Вона зазначила, що українське корпоративне законодавство не містить детального регулювання правового статусу посадових осіб юридичних осіб, зокрема товариств, на відміну від законодавства інших країн, наприклад Великобританії. Також аналіз судової практики показує, що випадки притягнення директорів товариств до відповідальності сьогодні поодинокі. А до недавнього часу така форма захисту прав учасника чи акціонера товариства взагалі вважалася малоефективною і майже не використовувалася. Щоправда, зараз, зазначила доповідачка, ситуація змінюється.
Вона звернула увагу на постанову ВП ВС від 8 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19), в якій закріплена позиція, що оскарження акціонером чи учасником товариства правочинів, які укладені цим товариством, не є ефективним способом захисту. Олена Кібенко пояснила, що інтереси учасника і товариства різняться. І, наприклад, те, що міноритарний учасник не згоден із правочином, укладеним товариством, не означає, що останнє не мало волі на укладення цього правочину. А способом захисту мажоритарного учасника може стати зміна директора, який уклав сумнівний правочин.
Доповідачка також зазначила, що ефективним способом захисту учасника товариства є подання похідного позову в інтересах юридичної особи до директора про стягнення збитків. Вона зауважила, що донедавна такі позови не були дуже популярні, й навіть якщо подавалися, то суди відмовляли в їх задоволенні.
Олена Кібенко зауважила, що в подібних справах суди і сторони іноді дуже вузько розглядають питання правомірності дій посадової особи, не сприймають її як фідуціарія, якому довірили керівництво компанії та розпорядження її майном. Натомість дії такої особи мають бути не лише в межах її компетенції, але й добросовісними, і тут слід керуватися п. 3 ст. 92 ЦК України, згідно з яким орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Суддя звернула увагу на постанову ВП ВС від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17 (провадження № 12-45гс19), в якій застосовано норму, що регулює представництво, і Верховний Суд указав: якщо директор виконує свої функції неналежно, недобросовісно, без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи зловживає своїми посадовими обов’язками, приймає очевидно необачні, марнотратні, завідомо корисливі рішення, то він фактично може відповідати за такі дії.
Доповідачка також навела постанову ВП ВС від 26 листопада 2019 року у справі 910/20961/16 (провадження 12-118гс19). У ній директор відмовився від дозволу на використання надр, наданого товариству, і цей дозвіл отримала інша юридична особа, пов’язана з директором. Останнього притягнули до відповідальності – стягнули з нього на користь товариства понад 1,5 млн грн збитків.
Водночас Олена Кібенко сказала про дуже тонку межу між підприємницьким ризиком і необачними марнотратними діями, вчиненими на шкоду юридичній особі. Надмірне втручання суду в оцінку ефективності підприємницьких рішень призведе до того, що керівники будуть бояться вчиняти ризикові операції, що стримуватиме розвиток бізнесу. Доповідачка звернула увагу, що за кордоном суди при вирішенні питання щодо відповідності посадових осіб товариства в більшості випадків керуються принципом «невтручання в бізнес-рішення». «Тут існує дуже тонка межа, й мені здається, її треба навіть не законодавчо врегульовувати, а відповідні підходи мають сформувати суди», – сказала Олена Кібенко.
Вона звернула увагу й на підходи судів інших країн при визначенні кінцевого бенефіціара компаній. Суди беруть до уваги не тільки відомості з реєстру, але й вивчають документи, які стосуються передання акцій у траст чи призначення директора, показують, у скількох компаніях особа є також номінальним акціонером чи керівником, чи володіє вона знаннями для управління конкретним бізнесом, яким чином здійснювалося управління компанією на практиці (хто був присутнім на нарадах, хто надавав вказівки, хто користується офісом, автопарком та іншими активами компанії, на кого видавалися довіреності для вчинення правочинів (чи є ця особа близькою до кінцевого бенефіціара).
Суддя також привернула увагу до критеріїв визначення того, чи можна покладатися на дані єдиного державного реєстру при визначенні кінцевого бенефіціара, встановлених у Керівництві FATF «Прозорість і бенефіціарна власність», оприлюдненому у 2014 році. У Керівництві на основі Рекомендацій 24 і 25 містяться інструкції та поради щодо ідентифікації, розробки та реалізації відповідних заходів для запобігання зловживань корпоративними суб’єктами в частині виявлення їх бенефіціарних власників відповідно до встановлених стандартів FATF.
Із презентацією Василя Крата можна ознайомитисятут.
Із презентацією Олени Кібенко можна ознайомитися тут.
