Третя сесія Шостої міжнародної науково-практичної конференції «Адміністративна юстиція в Україні: проблеми теорії та практики. Соціальні права. Виклики воєнного часу» стосувалася питання здійснення адміністративного судочинства в умовах війни. Цю частину заходу модерував суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Володимир Кравчук.
Голова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Михайло Смокович розповів про виклики, з якими зіштовхуються адміністративні суди під час вирішення соціальних спорів. Зокрема, він вказав на множинність нормативно-правових актів соціального законодавства. За словами спікера, лише питання щодо пенсійного забезпечення, яке є одним із різновидів соціальних прав особи, є предметом правового регулювання понад півтора десятка законів. Така множинність у законодавстві ускладнює здійснення правосуддя через постійні зміни і доповнення, які далеко не завжди узгоджуються одне з одним.
Доповідач зауважив, що мінливість соціального законодавства не дає можливості громадянину України бути впевненим у своїх правомірних очікуваннях щодо того, на підставі якого саме законодавства він матиме змогу отримати, наприклад, пенсійне забезпечення, в якому віці та в якому обсязі, чи буде перерахунок розміру пенсії тощо.
Неналежна якість і розрізнена множинність соціальних правових актів неминуче призводить до колізій законодавчого регулювання, які виявляє судова практика. Відповідно, є необхідність кодифікації національного законодавства у сфері соціальних правовідносин.
Михайло Смокович також зазначив, що адміністративні суди при вирішенні соціальних спорів мають зважати, що, крім законності оскаржуваного рішення суб’єкта владних повноважень, вони повинні перевіряти і пропорційність такого рішення, сутність якого, за правовою позицією ЄСПЛ, означає дотримання справедливого балансу між інтересами суспільства та обов’язком держави забезпечити право людини.
Керівниця проєкту Ради Європи «Посилення судових та позасудових засобів захисту прав осіб, постраждалих від війни в Україні» Ганна Христова виступила з доповіддю на тему «Право на ефективний засіб правового захисту: основні стандарти Ради Європи».
Говорячи про ключові критерії, які стосуються реалізації права на ефективний засіб правового захисту, вона звернула увагу на посібник Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка захищає право на ефективний засіб правового захисту. Так, при встановленні вимог до засобів правового захисту щодо осіб, які постраждали від збройної агресії, ЄСПЛ виділяє здатність правового засобу безпосередньо виправити оскаржувану ситуацію шляхом відновлення порушеного права, припинення порушення, належного відшкодування. При цьому виправлення ситуації відбудеться тільки тоді, коли ухвалене судове рішення буде виконаним. Засіб правового захисту має передбачати можливість розгляду скарги по суті, із з’ясуванням усіх матеріальних і фактичних обставин справи та оцінкою відповідного рішення. Він має містити критерій справедливості, який, у тому числі, охоплює рівність сторін і можливість представлення позиції кожної зі сторін. Ефективний або дієвий засіб захисту має бути достатнім і доступним, а також відповідати зобов’язанням відповідної швидкості чи оперативності. Цей засіб повинен бути своєчасним і таким, який забезпечив би негайний ефект або ефект у найближчій осяжній перспективі. Захист має бути дієвим не тільки за законом, а й на практиці.
Ганна Христова також звернула увагу на те, що ст. 13 Конвенції не гарантує успішного результату розгляду справи. Обсяг повноважень національних органів, зокрема судів, має бути достатніми для гарантування дотримання вимог цієї статті. Сукупність засобів правового захисту передбачених національним законодавством має відповідати вимогам ст. 13 Конвенції, водночас кожен з них сам по собі може бути недостатнім для її задоволення. Проте якщо кумулятивний ефект спрацьовує, це означає, що держава виконала свої зобов’язання навіть у надзвичайно складних умовах найтяжчої і найбільшої війни в Європі після Другої світової, пояснила спікерка.
Про особливий режим роботи судів і суддів як дієвий механізм функціонування адміністративного судочинства в умовах дії правового режиму воєнного стану в Україні розповіла декан юридичного факультету Запорізького національного університету, член-кореспондент Національної академії правових наук України Тетяна Коломоєць. Вона зазначила, що проблеми з енергопостачанням, повітряні тривоги, значні руйнування приміщень суду тощо зробили більш чутливою проблематику закріплення засад впровадження такого механізму, який би дав змогу одночасно забезпечити безпеку учасникам судового засідання, суддям, працівникам суду та здійснення правосуддя у складних надзвичайних умовах існування держави з дотриманням розумних строків розгляду справ. Отже, з огляду на безпекові загрози для всіх учасників провадження є необхідність пошуку такої нормативної моделі, яка б вирішила ті питання, які стоять на порядку денному впродовж тривалого часу.
За словами доповідачки, нагальність потреби нормативно-правового закріплення механізму вирішення проблемних питань адміністративного судочинства в умовах воєнного стану в Україні зумовила проєктну ініціативу, результатом якої, зокрема, є проєкт Закону України «Про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного процесуального кодексу України та Господарського процесуального кодексу України щодо особливостей роботи судів та суддів під час дії воєнного чи надзвичайного стану» (реєстр. № 9151).
Тетяна Коломоєць зауважила, що цей законопроєкт пропонує впровадження особливого режиму роботи суддів саме в умовах правового режиму воєнного стану та надзвичайного стану, а також значну кількість гарантій, які усувають можливості для будь-яких зловживань (наприклад, колегіальне прийняття рішення). Комплексний підхід до системи гарантій прозорості, оперативності, винятковості впровадження цього особливого режиму роботи суддів все ж таки дозволяє вирішити і поліцільове питання, яке актуалізувалося сьогодні.
Суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Анна Бучик у своєму виступі висвітлила питання застосування принципу процесуальної економії в умовах воєнного стану. Зокрема, вона зазначила, що процеси оптимізації, що тривають на сучасному етапі розвитку судочинства в умовах воєнного стану, виокремлюють принцип процесуальної економії як один з ефективних засобів регулювання судових процедур.
В межах підвищеної потреби у процесуальній економії слід розглядати необхідність запровадження на сучасному етапі електронного судочинства, що також є невід’ємною складовою успішної судової реформи. Розгляд судових справ зазвичай відбувається за безпосередньої участі в судовому засіданні учасників розгляду, а роботу суду забезпечує значна кількість службовців апарату, що в умовах небезпеки потрапляють до безпосередньої зони ризику. Зазначене, за словами доповідачки, викликає потребу пришвидшеного запуску повноцінного дистанційного правосуддя.
Наступним прогресивним елементом впровадження процесуальної економії, що позитивно торкнеться суддів, має стати запровадження їх дистанційної роботи з автоматизованою системою документообігу суду, можливість дистанційного внесення судових рішень до Єдиного державного реєстру судових рішень з використанням власного кваліфікованого електронного підпису.
Крім того, слід унормувати особливості судових викликів і повідомлень на період дії воєнного стану через вимушену зміну місця проживання учасників процесу шляхом надіслання телефонограми, СМС-повідомлення, повідомлення електронною поштою, у різноманітних месенджерах, що актуалізує всебічний підхід до питання процесуальної економії, дасть змогу зекономити час і кошти на забезпечення судової діяльності, пришвидшить здійснення процесуальних процедур та, як наслідок, вирішення судових справ.
У своїй доповіді голова Восьмого апеляційного адміністративного суду Олег Заверуха розповів про виклики воєнного стану у правозастосовній діяльності судів. Зокрема, спікер зазначив, що невід’ємною складовою доступності кожного до правосуддя в умовах воєнного стану є забезпечення реальних гарантій та умов для роботи суддів, працівників апаратів судів, а також учасників процесу, які мають своєчасно отримати якісну судову послугу незалежно від будь-яких обставин.
Він зауважив, що це складне й комплексне питання, обговорення якого було розпочато ще торік, а подальше його врегулювання потребуватиме від держави та її представників постійного моніторингу ситуації та напрацювання чіткого алгоритму управлінських, законодавчих і фінансових рішень, щоб приписи законів відповідали реаліям сьогодення та забезпечували безперервну правозастосовну діяльність суддів в Україні.
Суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Наталія Блажівська ознайомила учасників з міжнародним досвідом застосування диджиталізації при здійсненні судочинства.
Доповідачка зазначила, що світовий досвід застосування сучасних цифрових технологій у судочинстві є вже досить різноманітним як у сфері застосування штучного інтелекту, так і в створенні систем дистанційного розгляду судових справ. Такий досвід доволі успішний, зокрема, у Великій Британії, Канаді, Бразилії, Китаї. При цьому основною тенденцією реформування систем вирішення спорів є запровадження онлайн-систем (online dispute resolution – ODR).
Застосування програмного забезпечення та алгоритмів, спрямованих на запобігання майбутнім спорам, відрізняє онлайн-суди від альтернативної ODR. На відміну від онлайн-судів, ODR значною мірою замінює людських посередників, арбітрів, суддів саме програмними забезпеченнями і алгоритмами. Наприклад, до такої системи можна віднести eBay. Щороку ця платформа розглядає понад 60 млн суперечок через свою систему ODR. Тому широке використання програмного забезпечення і алгоритмів дає змогу великим компаніям вирішувати численні конфлікти за допомогою незначного людського втручання. За словами судді, це і відрізняє ODR від онлайн-судів.
Наталія Блажівська також зазначила, що безумовними перевагами для цифровізації, трансформації судочинства і використання штучного інтелекту є: розширення доступу до правосуддя; зниження витрат; спрощення процесу; скорочення часу на розгляд справ; забезпечення єдності судової практики; допомога в оцінці доказів. Натомість до викликів можна віднести: ризики дискримінації та упередженості; порушення конфіденційності (в тому числі шляхом витоку інформації); масове стеження; цифровий розрив (не всі громадяни мають рівний доступ до сучасних цифрових технологій); збільшення безпідставних позовів; відсутність емпатії; неможливість демонстрації мотивації ухваленого рішення; високі затрати на впровадження цифрових систем.
Що стосується досвіду застосування штучного інтелекту в Україні, то варто нагадати, що ст. 127 Конституції України визначає, що правосуддя здійснюють саме судді. Отже, на її думку, в наших реаліях, в осяжному майбутньому суддя є тою особою, яка має підкорити ці технології, і ці технології мають працювати на допомогу судді і правнику, але вони не мають їх замінювати.
В ході виступу на тему «Відступ від висновків Верховного Суду. Окремі аспекти практичного застосування статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України» суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Олександр Стародуб з’ясував питання стосовно того, чи можуть бути підставою для відступу від раніше сформованих висновків Верховного Суду: зміна законодавства; рішення Конституційного Суду України про неконституційність закону; правила ч. 4 ст. 7 КАС України.
Він зазначив, що за імперативними приписами ст. 58 Конституції України подальша зміна законодавства зворотної дії в часі не має, не справляє вплив на правовідносини, які існували до таких змін, а зумовлює виникнення нових правовідносин. Отже, за словами спікера, такі правила дії закону в часі вказують на те, що зміна законодавства не може бути підставою для відступу в порядку ст. 346 КАС України від раніше сформованих висновків ВС, а може слугувати підставою для формування Судом нових висновків щодо застосування нового законодавства.
З огляду на приписи ч. 2 ст. 152 Конституції України рішення Конституційного Суду України про визнання закону неконституційним діє виключно на перспективу (на майбутнє) і не може справляти вплив на висновок про законність рішення суду загальної юрисдикції, постановленого із застосуванням норми закону, яку згодом визнано неконституційною. Таким чином, оскільки рішення Конституційного Суду України про неконституційність закону у такий спосіб фактично вносить зміни до законодавства, то також не може бути підставою для відступу в порядку ст. 346 КАС України від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВС.
Щодо можливості відступу від висновків ВС з покликанням на ч. 4 ст. 7 КАС України, то за правилами цієї норми, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. Отже, фактично матиме місце та ж ситуація, що і у разі визнання закону неконституційним. Тому правила ч. 4 ст. 7 КАС України також не можуть слугувати підставою відступу від раніше сформованого висновку ВС в порядку ст. 346 КАС України.
Насамкінець суддя зазначив, що зміна законодавства (в тому числі внаслідок його неконституційності) передбачає формування нових висновків ВС, а не його відступ від своїх попередніх висновків.
Захід організував Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у співпраці з Національною академією правових наук України та Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України, а також міжнародними партнерами: проєктом Ради Європи «Посилення судових та позасудових засобів захисту прав осіб, постраждалих від війни в Україні», проєктом ЄС «Право-Justice», Німецьким фондом міжнародного правового співробітництва (IRZ).
