Для кваліфікації правочинів (у тому числі, договорів) неплатоспроможного банку нікчемними слід ураховувати ті підстави нікчемності, які містилися в ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» на момент їх вчинення. Норма, яка містить підстави нікчемності, має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо редакція цієї статті, зокрема її норми щодо критеріїв нікчемності, не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть бути застосовані для кваліфікації такого правочину як нікчемного.
Відсутність підстав для визнання такого правочину нікчемним не позбавляє позивача права ставити питання про недійсність зазначеного договору із загальних підстав та доводити наявність обставин, які свідчать про його недійсність на момент вчинення.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у справі за позовом банку про визнання недійсним іпотечного договору.
За обставинами справи, акціонер, який обіймав посаду голови спостережної ради банку, за попереднім договором отримав від фізичної особи грошові кошти. На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором у квітні 2014 року банк на підставі договору іпотеки передав в іпотеку фізичній особі належну банку на праві власності квартиру.
Того ж року на підставі постанови Правління Національного банку України розпочато процедуру ліквідації банку. Під час перевірки договорів (інших правочинів) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб виявив договори іпотеки, укладені банком із метою забезпечення виконання зобов’язань голови наглядової ради банку, що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбаченим пунктами 1 та 5 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року). Спостережна рада не ухвалювала рішення щодо укладення спірного іпотечного договору.
Водночас іпотекодержатель звернув стягнення на предмет іпотеки, зареєстрував за собою право власності на квартиру і відчужив її на користь третьої особи – ТОВ.
Рішенням суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, позов задоволено.
У касаційній скарзі іпотекодержатель за спірним договором іпотеки зазначив, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях послались на ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції від 4 липня 2014 року, тоді як оспорюваний договір іпотеки було укладено 23 квітня 2014 року.
Розглянувши спір, Велика Палата ВС зазначила, що 11 липня 2014 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи», яким внесено зміни, зокрема, до ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Порівняльний аналіз двох редакцій Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (від 20 квітня 2014 року та від 11 липня 2014 року) свідчить про те, що в другій (пізнішій) редакції перелік підстав нікчемності договорів, що укладені неплатоспроможними банками, істотно розширено й уточнено.
У Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» Прикінцеві та перехідні положення не містять вказівки про зворотну дію в часі.
За пунктами 1 та 5 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року), правочини неплатоспроможного банку визнавалися нікчемними з таких підстав: банк безоплатно здійснив відчуження майна, узяв на себе зобов’язання без установлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; банк узяв на себе зобов’язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку, іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Проте станом на момент укладення спірного договору іпотеки підстав нікчемності, на які посилався позивач, ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не містила.
Тож посилання позивача на нікчемність договору іпотеки за критеріями, встановленими зазначеною нормою, чинною з 11 липня 2014 року, є безпідставними.
Посилання позивача на нікчемність правочину не підтвердились, а тому за наявності відповідних вимог позовної заяви підлягали перевірці підстави недійсності правочину, з яких пред’явлено позов.
Установивши, що спірний договір іпотеки укладено за відсутності рішення правління банку, до компетенції якого статутом банку віднесено вирішення питань щодо укладення договорів, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання такого правочину недійсним, оскільки його укладення не ґрунтувалося на волі банку щодо передачі в іпотеку власного майна на забезпечення зобов’язань іншої особи. Проте суди частково помилились у підставах його недійсності, а також у своїх висновках у застосуванні положень ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Постанова ВП ВС від 13 березня 2024 року у справі № 757/23249/17 (провадження № 14-95цс22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/118137217.
