Про це сказав суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Василь Крат на вебінарі «Строки у захисті права власності: новели давності та присічних строків».
На заході обговорювали новели, запроваджені Законом України від 12 березня 2025 року № 4292-IX «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», зокрема норму про те, що коли з моменту незаконного відчуження землі добросовісному набувачу минуло понад десять років, то держава або громада більше не можуть повернути її у свою власність.
Крім того, закон передбачає в разі подання органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором позовної заяви про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача внесення на депозитний рахунок коштів у розмірі вартості спірного майна. При цьому п. 2 розд. II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону встановлює зворотну дію в часі відповідної норми.
Питання щодо застосування Закону № 4292-IX до справ, які були розглянуті судом першої інстанції до набрання ним чинності (тобто чи можуть застосовуватися його положення під час перегляду відповідних справ в апеляційному та касаційному порядку), передано на розгляд Великої Палати ВС (ухвала КЦС ВС від 12 грудня 2025 року у справі № 142/1/23).
Василь Крат звернув увагу й на постанову КЦС ВС від 12 грудня 2025 року у справі № 127/8274/24, в якій було висловлено окрему думку. В цій справі суд першої інстанції залишив позов без розгляду, оскільки позивач не вніс на депозит суду грошову компенсацію. Апеляційний суд скасував ухвалу суду першої інстанції та направив справу для продовження розгляду до районного суду.
КЦС ВС змінив мотиви постанови апеляційного суду і вказав, що у випадку, коли позивач обґрунтовує позов про витребування нерухомого майна недобросовісністю набувача, положення ч. 5 ст. 390 ЦК України не застосовуються. Питання про добросовісність / недобросовісність набувача може бути вирішене судом лише після дослідження доказів на стадії ухвалення судового рішення. У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов без застосування ч. 5 ст. 390 ЦК України. Натомість у разі встановлення добросовісності набувача суд відмовляє в задоволенні позову на підставі вказаної норми, якщо позивач попередньо не вніс вартість майна на депозитний рахунок суду.
Стосовно змін до ст. 388 ЦК України щодо присічного десятирічного строку для витребування майна від добросовісного набувача обговорювалося питання про те, як діяти, коли такому набувачу було відчужено землі водного, лісового фонду тощо, які відчужувати заборонено.
На думку Василя Крата, в такому випадку слід вести мову не про способи захисту, а про запровадження в українському правопорядку конструкції публічних речей (res publicae), які знаходяться поза оборотом. «Хочемо ми чи ні, подобається нам чи ні, рано чи пізно ми в будь-якому випадку прийдемо до того, що існують публічні речі», – сказав він і додав, що зараз відповідна тенденція є в зарубіжних правопорядках.
Доповідач зауважив, що важко уявити, наприклад, що берег Чорного моря зареєстрований у реєстрі та перебуває в обороті, й до нього застосовуються цивільноправові способи захисту, які застосовуються до звичайних речей. За його словами, на певному етапі ми перемістилися в парадигму способів захисту і це була методологічна помилка – міркувати, чи треба в разі відчуження, наприклад, земель водного фонду застосовувати віндикацію чи негаторний позов. Натомість треба говорити, що такі землі належать до публічних речей, що знаходяться поза оборотом.
Василь Крат висловив упевненість, що рано чи пізно це питання буде артикульовано на законодавчому рівні або судовою практикою. «Тобто не можна говорити, що коли на когось зареєстровано берег Чорного моря, сплинуло десять років і ми повинні шукати шляхи, як його повернути за допомогою віндикації, кондикції чи негаторки», – зазначив він.
Крім того, доповідач звернув увагу, що стосовно речей, які знаходяться в обороті, треба говорити про два види позовної давності: об’єктивну і суб’єктивну. Об’єктивна, яка передбачена ст. 388 ЦК України (десять років), існувала і до внесення змін до цієї статті обговорюваним Законом. Вона була передбачена ратифікованою Україною Конвенцією про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 року.
Суб’єктивна давність (передбачена ч. 4 ст. 267 ЦК України) означає строк, протягом якого особа має право звернутися до суду з позовом про захист свого порушеного права. А об’єктивна давність має преклюзивний характер.
Доповідач зауважив, що «ми, можливо, спостерігаємо зміну парадигми: якщо раніше сплив позовної давності не припиняв саме право, а лише відмовляв у захисті, то тепер сплив "об'єктивної" давності по суті є підставою для припинення права».
Вебінар організувала ГО «Цивілістична платформа» на продовження дискусії в рамках панелі «Загальні аспекти захисту права власності» на IX Міжнародному юридичному форумі.
