Пані Оксано, які зміни у роботі ВРП за останні роки ви вважаєте найважливішими? Що для вас було найбільш показовим?
Оксана Кваша: Напевно, найбільш важливим результатом судової реформи є те, що Вища рада правосуддя є і вона функціонує. Адже через те, що довгий час ВРП не працювала, ми маємо низку проблем у судовій реформі та правосудді, які намагаємося подолати. Це і брак суддівських кадрів, і довгий розгляд справ у судах, і тривалий розгляд дисциплінарних проваджень щодо суддів та інше.
Також важливим є те, що всі члени ВРП були обрані в результаті конкурсу і пройшли перевірку Етичною радою, до складу якої входили, зокрема, і міжнародні експерти, які мали вирішальний голос. Тобто це так званий меритократичний конкурс, коли нас обирали за нашими досягненнями. І це дає надію на відновлення довіри до органів суддівського врядування.
Другий важливий момент — відновлення дисциплінарної функції.
Крім незалежності, яка є обов’язковою умовою функціонування правосуддя в демократичній державі, є й інша сторона медалі — підзвітність судової влади суспільству. І дисциплінарна відповідальність суддів є одним із елементів цієї підзвітності.
Коли дисциплінарні справи накопичувалися протягом року і не розглядалися, громадяни не відчували зворотного зв’язку і не бачили, що вони також захищені у випадках, коли суддя допускає певні порушення. Тому відновлення цієї функції було надзвичайно важливим.
Між іншим, це відбулося 1 листопада 2023 року. Я дуже добре пам’ятаю цей момент, тому що вже 23 листопада того ж року я розпочала свою діяльність як член Вищої ради правосуддя. І вже протягом кількох днів в результаті авторозподілу на мене, як ми говоримо, «впало» понад 350 справ і скарг. Це дуже великий обсяг того, що накопичувалося роками.
Для того, щоб дисциплінарна функція була ефективною і відповідала вимогам наших європейських партнерів, також було створено Службу дисциплінарних інспекторів.
Вона почала функціонувати наприкінці 2024 року. Була сформована комісія, до складу якої також входили міжнародні експерти. Тобто це знову був меритократичний конкурс — уже для відбору дисциплінарних інспекторів.
Таким чином, ми вже виконуємо наші зобов’язання перед європейськими партнерами щодо розгляду так званих старих скарг, які станом на 31 грудня 2023 року роками залишалися без розгляду.
Крім того, коли ми говоримо про виконання наших зобов’язань перед європейськими партнерами, йдеться не лише про формальні показники, а й про те, що ми намагаємося формувати нашу судову систему відповідно до високих міжнародних і європейських стандартів.
Також варто додати, що у червні 2023 року, завдяки тому, що Вища рада правосуддя відновила свою роботу, були обрані члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, без якої процес призначення суддів на посади є неможливим.
ВККС оголошує конкурси, розпочинає прийом документів кандидатів. Так, Вищій раді правосуддя було подано 32 кандидатури, із яких обрали 16. Саме це розблокувало систему призначення суддів.
Якщо підсумувати, то процес запустився і триває. І це, мабуть, найголовніше.
Пане Володимире, а якою є роль міжнародних партнерів і проєктів матеріально-технічної допомоги у судовій реформі в Україні?
Володимир Чабан. Дуже часто говорять про матеріально-технічну допомогу, але насправді йдеться про міжнародну технічну допомогу, яка має свою юридичну дефініцію і правову рамку.
Передусім міжнародна технічна допомога — це фінансові та інші ресурси, які надаються відповідно до міжнародних договорів України партнерами з розвитку. У випадку Проєкту, який я представляю, таким партнером є Європейський Союз.
Водночас, ця підтримка не зводиться лише до фінансів. Це може бути комплексна експертна, організаційна та технічна допомога або грантова підтримка громадянського суспільства. Також це можуть бути закупівлі, тренінги, різноманітні події для посилення спроможності органів суддівського врядування та органів судової влади.
Якщо говорити більш конкретно про судову реформу, то її орієнтири зараз визначені в таких документах, як Дорожня карта з питань верховенства права, щорічних звітах Європейської комісії про розширення, Ukraine Facility та інших стратегічних документах.
У всіх них є різні індикатори, зокрема ті, що стосуються судової влади. Україна має виконати їх для того, щоб наблизитися до Європейського Союзу або отримати відповідні інструменти фінансової підтримки.
Власне, наш Проєкт значною мірою спроєктований саме для того, щоб надавати українським органам судової влади підтримку у виконанні цих зобов’язань, а також для зміцнення стійкості судової системи та посилення її спроможностей
Тобто, з одного боку, проєкти міжнародної технічної допомоги, і наш Проєкт зокрема, є своєрідним інструментом Європейського Союзу тут, в Україні, який допомагає якісно виконувати ті зобов’язання, що стоять перед державою. Але, з іншого боку, це також історія про партнерство. Тому що міжнародна технічна допомога є містком між Європейським Союзом та українським контекстом на цьому євроінтеграційному шляху.
Кадровий дефіцит, напевно, один із ключових викликів для сучасної української судової системи. Наскільки критичною є ця проблема сьогодні? І наскільки швидко звичайні громадяни зможуть відчути зміни у швидкості розгляду справ?
Оксана Кваша. Це, мабуть, одне з найчастіших запитань. Так, люди запитують: чому ті чи інші справи можуть розглядатися роками? Дійсно, це серйозна проблема і значний виклик для державної влади України. Чому? Тому що право на справедливий розгляд справи в розумний строк — це конвенційне право, передбачене Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Якщо людина не отримує вчасно рішення у своєму спорі чи поновлення порушеного права, вона відчуває дискомфорт і недовіру не лише до судової влади, а й до держави загалом. Саме тому це питання є одним із наших пріоритетів. Ми працюємо над ним разом із Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.
Так, у 2023 році було оголошено конкурс на зайняття вакантних посад в апеляційних судах. Йшлося про 550 вакансій. Частину з них уже заповнено. Принаймні за 2025 рік, боюся помилитися, було призначено близько 161 суддів. Йдеться і про суди першої інстанції, й апеляційні, як загальні, так і адміністративні та господарські. Здавалося б, це багато. Але якщо говорити лише про апеляцію, то це 161 призначення із 550 вакансій.
Крім того, у 2024 році було оголошено конкурс на 1800 вакантних посад у судах першої інстанції. І він досі триває.
Чому, попри те, що ми працюємо з 2023 року, кадровий голод усе одно залишається? Тому що ми хочемо сформувати якісний суддівський склад. Вимога до Вищої ради правосуддя, яка прописана, зокрема, і в профільному законі, полягає у формуванні високопрофесійного та доброчесного корпусу суддів.
Ми усвідомлюємо, що швидкість обрання не повинна шкодити якості суддівських кадрів.
Водночас, якщо розповісти про конкурсні процедури, стає зрозуміло, чому все триває так довго, бо йдеться про щонайменше одинадцять етапів. Після того, як оголошується конкурс і кандидати подають документи, проводиться перевірка навіть формальних вимог — від наявності вищої юридичної освіти до необхідного стажу роботи у сфері права тощо.
Після цього починаються конкурсні випробування. Це чотири іспити на професійну придатність, під час яких перевіряють знання права, когнітивні здібності, знання історії України та виконання практичного завдання. Усе це має бути перевірено Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.
Наступний крок — перевірка доброчесності, співбесіди, обговорення. Після цього комісія визначає рейтинг кандидатів за сумою набраних балів і переможці подаються до Вищої ради правосуддя. А ми, своєю чергою, також вивчаємо професійні здібності, доброчесність кандидатів, проводимо співбесіди, голосуємо щодо їхньої відповідності критеріям доброчесності та професійної етики і здійснюємо подання Президентові України, який має видати указ про призначення судді. Після цього суддя складає присягу. Але і це не все, бо в подальшому ще є навчання у Національній школі суддів. І все це займає роки.
Іноді — три, чотири, п’ять років. Я знаю кандидатку, яка проходила відповідні етапи дев’ять років. Можливо, йшлося про кваліфікаційне оцінювання. Але за цей час у людей змінюються життєві обставини, може зникати мотивація. Тому інколи задумуєшся, чи не варто оптимізувати окремі конкурсні процедури. Але це вже моя особиста думка. Можливо, варто скоротити деякі етапи тестувань.
Попри нашу роботу, я не можу сказати, що вакантних посад стає менше. Відбувається природний відтік суддівського корпусу — насамперед, через відставки.
Якщо ми призначили близько 160 суддів, то за цей самий рік звільнили близько 226. Приблизно 80% із них — це відставки. Крім того, є також звільнення за дисциплінарні проступки та звільнення за власним бажанням. Я пам’ятаю цифру — 12 суддів самі подали заяви про звільнення, не допрацювавши до відставки. Були й такі, хто після призначення пропрацював лише рік чи півтора і не витримав психологічного навантаження, суспільного тиску або інших чинників.
Тобто держава проводить із людиною конкурсні процедури протягом кількох років, а через півтора року вона йде із системи.
Саме тому, попри те що ми працюємо фактично на межі можливостей і виконуємо всі визначені Дорожньою картою зобов’язання, це не разова кампанія із заповнення вакансій. Ми могли б зробити все значно швидше, наприклад, провести співбесіди у Вищій раді правосуддя і призначити людей за кілька місяців. Але чи була б довіра до таких суддів? Так, вакансії були б заповнені. Але довіри не було б.
Тому нинішні процедури, на мою думку, правильні. Їх просто потрібно оптимізувати, але не відмовлятися від принципів, на яких вони побудовані.
І ще одна важлива річ — це питання правничої освіти, нам потрібно виховувати юристів. Ми багато говоримо про формування доброчесного суддівського корпусу, але формування правової культури починається значно раніше — ще у вищих навчальних закладах.
Є приказка, що дітей виховують, поки вони лежать упоперек ліжка. Так само і з майбутніми суддями. Коли людина вже приходить на конкурс, у неї сформовані цінності, рівень загальної та правової культури. Тому ця робота має починатися ще тоді, коли це сімнадцяти- чи вісімнадцятирічні студенти, які тільки приходять у професію.
Дуже важлива тема — незалежність суддів і захист від втручання в їхню роботу. Це також один із пріоритетів Дорожньої карти з питань верховенства права. Скажіть, де Україна зараз? Що вже зроблено на цьому шляху?
Володимир Чабан. Так, дійсно, ви правильно звернули увагу на пріоритетності незалежності суддів. Саме суддівська незалежність є одним із наріжних каменів верховенства права і всього переговорного процесу України з Європейським Союзом.
Якщо говорити про нинішній стан справ, то в нас є основний внутрішній документ, який щороку готує Вища рада правосуддя — це щорічна доповідь про стан забезпечення незалежності суддів. Саме цей документ описує стан справ і буквально кілька днів тому був оприлюднений такий звіт за 2025 рік. Думаю, пані Оксана зможе розповісти про нього детальніше.
Я ж, як представник Проєкту ЄС, хотів би звернути увагу на інший документ. Минулого року Україна, зокрема завдяки зусиллям Вищої ради правосуддя та за підтримки нашого Проєкту, взяла участь в опитуванні Європейської мережі рад правосуддя. Загалом у ньому взяли участь 30 країн членів і спостерігачів цієї мережі. Якщо я не помиляюся, від України участь в опитуванні взяли близько 400 суддів. Можливо, це не повністю репрезентативна вибірка, адже загалом в Україні зараз близько 4500 суддів, тобто це приблизно 10%. Але навіть такі результати дозволяють побачити певні тенденції та системні проблеми.
Якщо пам’ять не зраджує, Україна отримала близько 5,5−5,9 бала. Це був найнижчий показник серед усіх країн, які брали участь в опитуванні. Для порівняння: середній бал становив близько 8,5.
Як проводилося це дослідження? Судді відповідали на запитання, які стосувалися особливостей дисциплінарної відповідальності, елементів впливу з боку органів влади, учасників процесу, медіа, а також матеріально-технічного забезпечення, фінансової складової та інших аспектів. У результаті сформувалася така оцінка.
Проте, попри наявні проблеми, я, як представник Проєкту міжнародної технічної допомоги і правник, бачу й позитивні тенденції. Зокрема, відновлено та оновлено конкурсні процедури на суддівські вакансії, триває робота над удосконаленням дисциплінарної процедури, вживаються заходи щодо покращення матеріально-технічного та фінансового забезпечення, зокрема працівників апаратів судів.
Водночас питання незалежності залишається одним із ключових елементів Дорожньої карти. Саме тому, аналізуючи як щорічну доповідь ВРП, так і результати дослідження Європейської мережі рад правосуддя, а також численні консультації та обговорення, Вища рада правосуддя кілька місяців тому ухвалила публічне звернення до Комітету Верховної Ради з питань правової політики із конкретними пропозиціями щодо покращення ситуації зі станом суддівської незалежності.
Вища рада правосуддя відіграє ключову роль у забезпеченні незалежності суддів. Які інструменти захисту існують зараз і як вони працюють?
Оксана Кваша. Це одна з наших першочергових функцій — забезпечення незалежності суддів. Коли будь-яка особа — колега по суду, голова суду, учасники процесу чи сторонні люди — намагається незаконно впливати на суддю, то йдеться не лише про загрозу конкретному судді, а про загрозу всій системі.
Адже, якщо суддя не може залишатися неупередженим і об'єктивним під час вирішення спору або поновлення порушеного права, не досягається головна мета правосуддя — відновлення справедливості. Саме тому Вища рада правосуддя опікується цими питаннями.
Насправді кількість повідомлень суддів про втручання у їхню діяльність є доволі великою. За минулий рік було близько 200 таких повідомлень. Частина з них, по суті, не є втручанням. Наприклад, коли громадська організація чи медіа висловлює свою позицію. Вони мають на це право, адже відкритість є складовою функціонування судової влади. До речі, так само, як і відкритість діяльності Вищої ради правосуддя.
Сьогодні практично всі наші засідання — щодо дисциплінарних скарг, призначення суддів та інших питань — транслюються наживо.
Водночас повідомлення про втручання ми розглядаємо і звертаємося до Офісу Генерального прокурора з проханням узяти відповідні досудові розслідування під особистий контроль. Але тут я бачу проблему.
Є дані, що за останні шість років було відкрито близько тисячі, а можливо й більше, кримінальних проваджень за статтями Кримінального кодексу, які передбачають відповідальність за втручання в діяльність суддів. Водночас вироків — лише шість.
Що це означає? Насамперед те, що, ймовірно, існують недоліки в законодавстві, адже відповідні норми не працюють так, як повинні. Крім того, ми живемо в умовах війни, коли все суспільство перебуває у стані надзвичайної психологічної напруги. І мені здається, що таких погроз стало більше. Не стільки посягань на сам процес здійснення правосуддя, скільки погроз за його здійснення.
Наприклад, я розглядала матеріали, де учасник процесу надіслав судді додому поминальний вінок. Як після цього суддя може спокійно працювати, розуміючи, що це фактично завуальована погроза?
Також нещодавно у Дніпрі був здійснений напад на суддю. Вона опинилася в лікарні. І цей випадок також був пов’язаний зі здійсненням правосуддя. Ці факти є дуже небезпечними.
Тому разом із правоохоронними органами ми працюємо над тим, щоб такі провадження доводилися до логічного завершення.
Як звернув увагу Володимир, ми звертаємося до профільних комітетів Верховної Ради, які можуть удосконалювати законодавство. Ми щороку звітуємо про стан незалежності судової влади. Такі звіти публікуються з 2018 року і доступні на нашому сайті. Але я хотіла б додати ще одну важливу річ. Суддівська незалежність — це не лише зовнішній чинник, а й також внутрішній стан самого судді. Суддя має відчувати незалежність і бути внутрішньо готовим протистояти зовнішньому впливу. Адже неповідомлення Вищої ради правосуддя про факти втручання в діяльність судді є підставою для дисциплінарної відповідальності самого судді. І коли під час дисциплінарного провадження суддя визнає, що втручання було, що були прохання чи тиск з боку колег, ми запитуємо: чому ви не повідомили про це? Часто відповідь полягає саме у відсутності внутрішньої незалежності.
Тому тут знову постає питання формування культури незалежності у наших правників і майбутніх суддів. І, звісно, важливою залишається діяльність правоохоронних органів, які повинні чітко реагувати на будь-які посягання на незалежність суддів. Тут і етика, і психологія, і професійні якості.
А щодо зловживання дисциплінарними скаргами? Як це відбувається? Чому це проблема?
Оксана Кваша. Так. Справді, таке зловживання можливе з багатьох причин. І, очевидно, воно є, тому що ми бачимо, що кількість скарг дуже велика.
Наприклад, якщо говорити про 2025 рік, ми розглянули приблизно 10 тисяч дисциплінарних справ, але притягнуто до відповідальності було лише 188 суддів.
Тобто не кожне відкриття дисциплінарного провадження завершується притягненням судді до відповідальності. Дуже часто встановлюється відсутність ознак дисциплінарного проступку.
Водночас ми бачимо, що це лише близько одного відсотка від загальної кількості скарг. Усе інше — це випадки, коли скаржники, іноді через необізнаність, звертаються до Вищої ради правосуддя, вважаючи, що суддя щось порушив. А насправді досить часто дисциплінарний орган — спочатку дисциплінарний інспектор, потім дисциплінарна палата — встановлює, що це просто незгода із судовим рішенням. Кожна людина, яка приходить до суду, вважає себе правою. На те він і спір. І щойно суддя ухвалює рішення не на її користь, одразу починаються твердження про те, що «правосуддя немає», «усе корумповано», «державної влади не існує». У цьому контексті й потрібно говорити про правову культуру не лише юристів, а й звичайних громадян. Я думаю, що приблизно у 70% випадків йдеться саме про незгоду із судовим рішенням. Але, якщо особа вважає, що її спір вирішено всупереч закону, вона має право оскаржити це рішення в суді вищої інстанції — в апеляції чи касації. Утім, люди часто звертаються саме з дисциплінарними скаргами. Я думаю, що певною мірою це нормально. Це не завжди наслідок умислу. Але часто це — необізнаність і бажання будь-яким способом досягти рішення на свою користь.
Водночас є й так звані професійні скаржники. Сьогодні, наприклад, я розписувала документи, і один скаржник подав двадцять скарг на суддів.
Що ви робите з такими професійними скаржниками?
Оксана Кваша. Розумієте, поки що немає важелів, які б дозволили зупинити цей потік. Я б навіть сказала — цей спам. Ніхто не може заборонити людині подавати скарги. І мені шкода, що цілий дисциплінарний орган змушений витрачати ресурси на роботу з такими зверненнями.
Навіть якщо ми знаємо, що певна особа щодня подає по двадцять скарг, кожна з них усе одно потрапляє в роботу, її аналізують, направляють запити, готують висновки. Ми розглядаємо ці скарги, відмовляємо, а потім надходить ще одна — така сама або дуже схожа.
Питання про те, як це зупинити — дуже складне. Зараз ми працюємо спільно з Комітетом Верховної Ради з питань правової політики. Є законопроєкт щодо внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у якому прописуються процедури подання та розгляду дисциплінарних скарг, чіткіше визначаються підстави дисциплінарної відповідальності. Тож, ми разом міркуємо, як можна було б мінімізувати такі зловживання.
Але навіть не хочу зараз озвучувати деякі пропозиції, які обговорювалися, тому що вонинавряд чи пройдуть. Ми не можемо встановити плату, наприклад, за десяту чи двадцяту скаргу. Не можемо сказати: від такої-то особи скарги більше не приймати. Це було б порушенням прав громадян. Тому відповіді на запитання, як саме зупинити витрачання коштів платників податків на завідомо безпідставні скарги, у мене наразі немає.
Разом із тим, є ще один ризик. Учасник процесу, якому не подобається певний суддя, може використовувати дисциплінарні скарги як інструмент впливу. Ми іноді встановлюємо випадки, коли скарги надходять нібито від різних осіб, але підписи в них однакові. Тобто, очевидно, хтось організовує цей процес. Це серйозна проблема.
Мені шкода часу, який можна було би витратити на розгляд справді важливих дисциплінарних проваджень, на призначення суддів, на участь у законопроєктній роботі, а натомість час іде на розгляд таких звернень.
Наскільки сьогодні дисциплінарна система в Україні вже відповідає європейським стандартам незалежності та підзвітності судової влади?
Володимир Чабан. Я вже говорив про те, що суддівська незалежність є одним із наріжних каменів верховенства права. Дисциплінарна відповідальність, своєю чергою, є одним із важливих елементів суддівської незалежності.
Коли ми говоримо про європейські стандарти, то через важливість цього питання існує велика кількість міжнародних документів, які визначають, якою має бути дисциплінарна процедура щодо суддів.
Якщо говорити більш предметно, то є рекомендації GRECO з цього питання. Також є Консультативна рада європейських суддів, яка кілька років тому сформулювала свої рекомендації та стандарти у цій сфері.
Зокрема, йдеться про те, що підстави дисциплінарної відповідальності мають бути сформульовані максимально чітко, щоб не допускати зловживань або маніпуляцій через надто широке тлумачення. Якщо такі підстави не є достатньо чіткими й адекватними, це становить суттєву загрозу суддівській незалежності. І тут добре видно взаємозв'язок: дисциплінарна відповідальність, суддівська незалежність і верховенство права — це складові одного великого механізму.
Пані Оксана вже звертала увагу на проблему зловживання дисциплінарними скаргами. Можливо, частково це також пов’язано з тим, що чинні підстави дисциплінарної відповідальності не завжди достатньо якісно сформульовані.
Я знаю, що зараз триває робота над євроінтеграційним законопроєктом щодо вдосконалення дисциплінарної процедури щодо суддів, адже це є одним із заходів Дорожньої карти. Мета полягає в тому, щоб зробити підстави дисциплінарної відповідальності більш чіткими, а саму процедуру — більш передбачуваною, насамперед для самих суддів. Робота над цим триває.
Якщо знову повертатися до документів, про які я вже згадував, зокрема до Дорожньої карти у сфері верховенства права. У ній є посилання на рекомендації GRECO — Групи держав проти корупції. Це рекомендації ще 2021 року, але саме на них сьогодні спирається Дорожня карта з питань верховенства права.
Якщо подивитися і на Дорожню карту, і на ці рекомендації, можна дійти висновку, що нинішня процедура та ті підстави дисциплінарної відповідальності, які зараз існують, не повною мірою відповідають європейським стандартам, закладеним у відповідних документах.
Перший кластер — «Основи» — включає питання верховенства права та судової реформи. Як ви вважаєте, наскільки нинішні прогалини в Україні можуть завадити швидкому просуванню переговорів? Які ваші прогнози?
Володимир Чабан. Важко передбачити, наскільки швидко відбуватимуться переговори, тому що це не лише технічне питання виконання вимог. Це також складне політичне питання.
Якщо говорити про кластер «Основи», то він є надзвичайно важливим. На мою думку, це фактично ядро всього переговорного процесу.
— Без нього далі просто не рушимо?
Володимир Чабан. Саме так. Він відкривається першим і закривається останнім. Ми багато говорили про верховенство права та його складові. Саме вони закладені в цьому кластері.
Будь-які недоопрацювання в частині верховенства права можуть пригальмувати або навіть призупинити переговорний процес за будь-якими іншими напрямами.
Тобто це ще раз підкреслює важливість цього кластера.
Якщо говорити про прогалини, то ми маємо ту ж Дорожню карту з питань верховенства права. У ній передбачено понад 500 заходів для виконання більш ніж 100 стратегічних завдань. Якщо не помиляюся, станом на сьогодні виконано близько 70 із них. Тобто далеко не всі завдання реалізовані. І саме ці невиконані заходи можна вважати тими прогалинами, які ще необхідно усунути.
Якщо говорити про строки, то дедлайн і відповідно оптимістичний сценарій передбачає їх виконання до кінця 2027 року. Але як це буде на практиці — поки що говорити рано.
Однією з головних проблем я бачу саме суддівську незалежність. Це дуже складна категорія. Вона не може залишатися лише теоретичною конструкцією чи красивою дефініцією. Вона повинна мати реальні механізми забезпечення й працювати на практиці. Судді мають не лише формально бути незалежними, а й реально відчувати себе захищеними від будь-якого зовнішнього впливу та не зазнавати такому впливу.
І це також питання правової культури всього суспільства. Так як саме верховенство є основною складовою першого кластера, то підсумовуючи відповідь на ваше запитання, скажу важливу річ — ми не можемо сприймати верховенство права як щось нав’язане зовні чи як чергову рекомендацію міжнародних партнерів. Воно має стати частиною суспільної свідомості громадян. Лише тоді ми досягнемо успіху і зможемо впевнено рухатися євроінтеграційним шляхом до членства в Європейському Союзі.
Якщо говорити про найближчі перспективи, наприклад, до кінця року: які результати роботи Вищої ради правосуддя стали б показовими і для українців, і для наших європейських партнерів?
Оксана Кваша. Насправді показовими є всі ті напрями роботи, про які ми сьогодні говорили.
Тому що, як зазначав пан Володимир, у кластері, який стосується верховенства права, Вища рада правосуддя є відповідальною за виконання багатьох важливих завдань.
Я вже говорила про необхідність розгляду певного відсотка дисциплінарних скарг. Показник, закладений в Ukraine Facility, ми виконали ще станом на літо минулого року, але робота триває також і над виконанням показника, визначеного Дорожньою картою у сфері верховенства права.
Призначення суддів — мабуть, найважливіший напрям. Від цього залежить доступ людей до правосуддя, а зрештою — і довіра до судової системи.
Відповідно до Дорожньої карти, до кінця 2026 року ми маємо заповнити 70% вакансій у судах. І ми над цим працюємо.
Хочу сказати, що коли у Києві презентували тіньовий звіт — це коли громадські організації готують власну оцінку виконання євроінтеграційних зобов’язань, — одним із зауважень на нашу адресу було запитання: чому досі немає Стратегії розвитку Вищої ради правосуддя до 2029−2030 років. І справді, це слушне запитання.
Робоча група була створена ще у 2023 році. Зараз я її очолюю. Але ми чекали на ухвалення Дорожньої карти, тому що стратегія мала бути з нею узгоджена.
Так, Дорожню карту було прийнято у травні 2025 року. Ми не могли працювати окремо від цього документа. Тож зараз ця робота активно триває.
У преамбулі майбутньої стратегії ми вже заклали головну ідею: Вища рада правосуддя бере на себе відповідальне лідерство у забезпеченні суддівської незалежності, у формуванні високопрофесійного корпусу суддів, який не просто відповідає формальним критеріям доброчесності, а має культуру доброчесності. А це вже найвищий рівень розуміння того, якою має бути судова влада. Ми дуже сподіваємося, що зможемо реалізувати це бачення. У цьому нам дуже допомагають наші європейські партнери. Ми тісно співпрацюємо, зокрема, з Проєктом ЄС «Право-Justice». Проводимо багато зустрічей, консультацій. І знаєте, я іноді замислююся: чому нашим європейським колегам — представникам рад правосуддя Нідерландів, Франції та інших країн — не байдуже, що відбувається з українською судовою системою? Чому вони приділяють нам стільки часу?
Можна відповісти прагматично: якщо Україна стане членом Європейського Союзу, їм із цим жити. Але я, мабуть, трохи романтик. Мені хочеться думати, що справа не лише у прагматизмі. Коли людина сама має високий рівень правової культури, їй хочеться, щоб і навколо було так само. Навіть незалежно від того, чи доведеться їй працювати поруч із тобою. Деякі наші проблеми вони щиро не розуміють, настільки іншим є їхній рівень культури доброчесності та правосвідомості. І тому їм просто не байдуже. Розумієте, коли людині добре, вона хоче, щоб добре було й іншим. Це нормальний прояв людяності, емпатії та відповідальності. Я думаю, саме тому вони прагнуть допомогти нам піднятися до того рівня, на якому перебувають самі.
Водночас усі розуміють, що ми живемо в умовах повномасштабної війни. Це теж впливає на темпи змін. Громадяни, які звертаються по захист своїх прав, не завжди можуть отримати його так швидко, як хотіли б — через обстріли, через відсутність електроенергії чи повітряні тривоги. Так, людина, яка прийшла до суду, можливо, готова залишитися і чекати рішення. Але відповідальність за безпеку лежить на нас. Днями у Вищій раді правосуддя було дуже важливе засідання і ми розглядали багато питань. Але почалася тривога, ми бачили інформацію про «шахеди», про загрозу балістики в центрі міста, тому я ухвалила рішення про оголошення перерви. Хоча люди чекали. І, можливо, були готові продовжувати.
Про все це не можна забувати. Наші суди і наші судді працюють у надзвичайно складних умовах.
Багато суддів були змушені залишити свої домівки, евакуюватися з тимчасово окупованих територій, ризикуючи життям, вивозити архіви та судові справи. Вони винаймають житло, живуть окремо від своїх сімей. І все це також впливає на роботу системи.
Попри це ми продовжуємо працювати. Ми вже багато зробили, хоча ще далеко не все. Ми призначаємо суддів і поступово заповнюємо кадровий дефіцит високопрофесійними та доброчесними кандидатами. Ми здійснюємо дисциплінарні провадження відповідно до закону, щоб забезпечити підзвітність суддів перед суспільством.
Питання довіри до органів суддівського врядування надзвичайно важливе. Що ми бачимо зараз? Чи зростає ця довіра? Чи є для цього підстави?
Володимир Чабан. Якщо говорити саме про довіру до органів суддівського врядування, то, на мою думку, не можна розглядати їх у вакуумі. Але, відповідаючи прямо на ваше запитання, — так, довіра зростає.
Пані Оксана на початку нашої розмови згадувала про те, яким чином була відновлена робота цих органів. Ми говоримо про Вищу раду правосуддя, Вищу кваліфікаційну комісію суддів. Це люди, які пройшли складні конкурсні процедури за участі міжнародних експертів. І вже сам спосіб їх формування став потужним сигналом — як для європейських партнерів, так і для українського суспільства.
Не менш важливо і те, як ці органи працюють. Засідання транслюються відкрито, рішення публікуються та містять обґрунтування. Саме ця відкритість стає фундаментом для формування довіри.
Водночас, як я вже казав, ми не можемо говорити про органи суддівського врядування у вакуумі. Люди рідко розмежовують довіру до ВРП чи ВККС і довіру до судової влади загалом. Найчастіше вони говорять просто: «довіряю або не довіряю судам». І тут є багато факторів, які впливають на те, що ця довіра не зростає так швидко, як хотілося б.
Наприклад, пані Оксана вже говорила про надзвичайну завантаженість Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів.
Можливо, суспільство хотіло б, щоб дисциплінарні провадження щодо одіозних чи контроверсійних суддів відбувалися швидше, щоб кваліфікаційне оцінювання проходило оперативніше, утім, люди не завжди бачать, що за цим стоять складні процедури.
Є формальні вимоги, процесуальні строки, учасники процесу, які можуть затягувати розгляд та банальний брак людських ресурсів. Тим, хто здійснює ці процедури, іноді просто не вистачає часу й спроможностей. Із цього випливає ще одна важлива річ. Органи суддівського врядування мають більш активно комунікувати із суспільством. Пояснювати результати своєї роботи та чому ті чи інші процедури відбуваються саме так.
Також важливо розуміти, що навіть один гучний медійний кейс за участі судді може накласти величезний відбиток на сприйняття всієї судової системи. Один корупційний скандал здатен вплинути на ставлення людей не лише до конкретного судді, а й до судової влади та органів суддівського врядування загалом.
Ми вже говорили і про брак суддів. Людям доводиться роками чекати на розгляд справ. І природно виникає запитання: хто винен? У свідомості багатьох відповідь проста: винна вся судова система. Саме через ці фактори рівень довіри залишається нижчим, ніж нам би хотілося.
Якщо ж підсумувати, то останні дослідження КМІС та Центру Разумкова дають дуже цікаві цифри. Якщо я не помиляюся, загальний рівень довіри до судової влади в Україні стабільно залишається низьким — приблизно 12−15%. Але якщо опитувати людей, які безпосередньо стикалися із судами, цей показник є значно вищим — близько 50%. Тобто це знову питання сприйняття, досвіду та розуміння.
І, на мою думку, саме проактивна комунікація судової влади є надзвичайно важливою.
Оксана Кваша. Ви знаєте, я замислювалася над цим питанням і навіть очікувала його. Тому що найчастіше нас запитують саме про довіру до судової влади. І це зрозуміло.
Володимир уже наводив відповідні цифри, і це справді факт: рівень довіри до суддів поступово зростає. І це означає, що ми рухаємося у правильному напрямі, призначаючи суддів, яким люди готові довіряти.
Але коли йдеться про довіру до органів суддівського врядування, я іноді думаю: а чи довіряють люди мені? Я прийшла сюди з наукового середовища. І, можливо, лише зараз почала краще розуміти суддів. Але, з одного боку, я дуже добре розумію й людей, які приходять до суду, сподіваючись на справедливий розгляд справи. З іншого боку, досить часто громадяни мислять так: закон і справедливість — для всіх, але рішення має бути саме на мою користь. І це теж реальність. І з цим також потрібно працювати. Потрібно пояснювати людям, як функціонує судова система.
Я думаю, що навіть наша сьогоднішня зустріч уже здатна посилити рівень довіри. Тому що ми говоримо не лише про успіхи, а й про проблеми. Насправді навантаження — як на суддів, так і на органи суддівського врядування — є надзвичайно великим. І, до речі, у ВРП також існує кадровий дефіцит. Можливо, це тема ще однієї окремої розмови, але тривалий час ми працювали у складі 15 членів замість передбачених законом 21. Навіть зараз нас лише 19.
І ще один момент, який мене справді турбує — це інституційна стійкість. Саме тут я бачу ризики для довіри до органів суддівського врядування. Тому що існує загроза нової зупинки їх роботи. І це вже не теоретична проблема, а вона може стати цілком реальною.
Чому?
Оксана Кваша. Тому що існують ризики, що може зупинитися робота як Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, так і самої Вищої ради правосуддя. У ВККСУ закінчуються повноваження членів у червні 2027 року. А у Вищій раді правосуддя одразу вісім членів, які були призначені з'їздом суддів, практично одночасно припиняють свої повноваження — впродовж двох днів у січні 2027 року.
Одразу вісім осіб! Я не хочу зараз надто заглиблюватися в законодавчі нюанси, але проблема полягає в тому, що Етична рада має подати аж 16 кандидатів на ці вісім вакантних посад. Це дуже складний і тривалий процес, а часу залишилося небагато. Якщо вакантні посади не будуть заповнені, Вища рада правосуддя втратить повноважність. А це означає автоматичне зупинення всіх процедур.
Про що йдеться? Ми не зможемо виконувати свої зобов’язання щодо дисциплінарних проваджень. Не зможемо призначати суддів. Судді, які вже мають право на відставку, передбачаючи, що Вища рада правосуддя може припинити роботу, почнуть подавати заяви про звільнення, щоб устигнути реалізувати своє право на заслужену відставку.
У багатьох європейських країнах, наприклад, існує механізм, який дозволяє члену ради правосуддя продовжувати виконувати свої повноваження до того моменту, поки не буде призначений його наступник. Можна знайти й інші варіанти. Але головне — не допустити зупинення. Тому що будь-яке зупинення просто відкине нас назад, і ми знову втратимо час. Тому насамперед необхідна добра воля законодавця і виконання Радою адвокатів України своїх обов’язків щодо організації процедури обрання членів Вищої ради правосуддя від адвокатури.
У такому разі, я переконана, ми поступово зможемо вийти на той рівень функціонування судової системи, який сьогодні існує в європейських країнах.
