Якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 Сімейного кодексу України (далі у тексті — СК України)). А факт проживання дітей із відповідачем не є підставою для збільшення його частки подружжя при поділі спірного майна.
Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ переглянув рішення місцевого суду, оскаржене відповідачем, яким задоволено позов колишньої дружини про поділ спільного майна подружжя в рівних частках, по ½ частці за кожним, та частково задоволено його зустрічний позов в частині визнання квартири спільною сумісною власністю, однак відмовлено у поділі спірної квартири з відступом від засади рівності часток подружжя.
Апелянт просив скасувати оскаржене рішення суду першої інстанції в частині часток подружжя у праві власності на квартиру, ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачці за первісним позовом у задоволенні позову та задовольнити повністю його зустрічний позов в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, з відступом від засади рівності часток.
Апеляційний суд відмовив апелянтові у задоволенні апеляційної скарги, зважаючи на наступне.
Суд встановив, що сторони під час перебування у шлюбі за спільні кошти придбали квартиру, яка зареєстрована на відповідача. Після розірвання шлюбу двоє неповнолітніх дітей залишилися проживати з відповідачем, а з позивачки судовим наказом стягуються аліменти.
Спірні відносини між сторонами виникли з приводу поділу квартири, яка придбана у період шлюбу. Первісні позовні вимоги позивачки полягали у визнанні за нею права власності на ½ частину квартири, а зустрічні позовні вимоги її колишнього чоловіка зводились до поділу вказаної квартири з відступленням від принципу рівності часток із визначенням для нього ¾ частини у праві власності з огляду на те, що саме він несе витрати на утримання цього житла і з ним проживають діти сторін.
Згідно з ч.ч. 1,2 ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям під час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), постанові Верховного Суду України у справі № 6-843цс17 від 24.05.2017 року.
Конструкція ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ним в період шлюбу. У сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя, а частки чоловіка і дружини є рівними. Позивач не зобов’язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
Крім того, якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім’я одного з подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя (постанова Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 161/14048/19).
При поділі майна подружжя шляхом визначення часток кожного із подружжя відбувається зміна режиму права спільної власності зі спільної сумісної власності на спільну часткову власність.
Статтею 70 СК України передбачено два випадки, коли суд має право відступити від принципу рівності часток подружжя у праві спільної сумісної власності. По-перше, за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. По-друге, за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Жодних доказів того, що позивачка не дбала про матеріальне забезпечення сім’ї, ухилялася від участі в утриманні дітей, пошкодила спільне майно відповідач не надав.
Оплата особисто відповідачем комунальних послуг не свідчить про те, що позивачка не дбала про матеріальне забезпечення сім’ї, у той час як нею подані докази переказів коштів дітям та сплати визначених судом аліментів.
Відповідач не надав суду належних у допустимих доказів, що розміру аліментів недостатньо для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування дітей. Також суд зауважує, що відповідач не звертався до суду з позовом про збільшення розміру аліментів чи стягнення додаткових витрат, пов’язаних із утриманням дітей.
Сам факт проживання дітей з відповідачем, з огляду на встановлені судом обставини та положення ст. 70 СК України, самі по собі не є підставою для збільшення частки одного з подружжя. Наявність інших обставин, за яких можливе відступлення від рівності часток подружжя при поділі спірного майно, відповідач не довів.
Зважаючи на зазначене вище, колегія суддів прийшла до висновку, що суд першої інстанції правильно, всебічно і повно встановив обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами, та застосував правові норми, що підлягали застосуванню при вирішенні цього спору, тому оскаржене відповідачем судове рішення залишив без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Постанова Рівненського апеляційного суду від 25 серпня 2026 року у справі № 569/19787/25 (провадження № 22-ц/4815/864/26).
