Захисник особи, засудженої за незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 2 ст. 289 КК України) до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років із конфіскацією майна, оскаржив вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів до Верховного Суду. У касаційній скарзі захисник просив судові рішення змінити, зокрема, перекваліфікувавши дії особи з ч. 2 ст. 289 на ч. 1 ст. 191 КК України (розтрата чужого майна, яке перебувало у віданні особи). Скаржник стверджував, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли неправильного висновку про наявність у діях особи складу інкримінованого їй злочину.

Як зазначено в постанові ККС ВС, апеляційний суд не приділив належної уваги тому, що, за змістом п. 1 примітки до ст. 289 КК України, незаконним заволодінням транспортним засобом вважається умисне протиправне вилучення транспортного засобу з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі.

Дійсно, таке заволодіння може бути вчинене таємно чи відкрито, шляхом обману чи зловживання довірою, із застосуванням насильства чи погроз. Разом з тим закінченим злочин вважається з моменту, коли транспортний засіб почав рухатися внаслідок запуску двигуна чи буксирування або ж перевезення на іншому транспортному засобі, а якщо заволодіння відбувається під час руху такого засобу – з моменту встановлення контролю над ним.

Проте, всупереч наведеним вище приписам закону, кваліфікуючи дії засудженого за ч. 2 ст. 289 КК України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що факт незаконного заволодіння транспортним засобом відбувся саме в момент реалізації засудженим цього автомобіля іншій особі.

Водночас поза увагою судів залишилося те, що автомобіль засудженому передала власниця відповідно до договору оренди з можливістю його експлуатації за цільовим призначенням. І цей автомобіль перебував у засудженого кілька місяців. Також особі було добровільно передано реєстраційні документи на автомобіль та ключі від нього. Цих обставин ніхто з учасників кримінального провадження не заперечував.

Отже, засуджений протиправно або поза волею власника не вилучив автомобіля, а отримав його в тимчасове користування на підставі договору оренди, після чого транспортний засіб перебував у нього протягом кількох місяців за згодою власника. Проте згодом чоловік, не маючи права розпоряджатися цим автомобілем, таємно від власника продав його та отримав за нього гроші.

Викладені обставини свідчать про те, що засуджений не може бути суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК України, оскільки він мав право на користування належним потерпілій автомобілем, однак може бути суб’єктом злочину проти власності.

З огляду на те, що відповідно до передбачених у ст. 433 КПК України повноважень суд касаційної інстанції не вправі досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, що унеможливлює усунення порушень, допущених судами нижчих інстанцій у порядку касаційної процедури, ККС ВС скасував ухвалу апеляційного суду та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Крім того, особа була звільнена з-під варти.

Детальніше з текстом постанови ККС ВС у справі № 755/16101/16-к (провадження № 51-3140км19) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/88232446.

За повідомленням прес-служби суду