Позивач просив стягнути борг за договором позики, за умовами якого він позичив відповідачеві 306 тис. грн, що на час укладення договору було еквівалентно 30 тис. євро.
Відповідно до п. 2 договору відповідач зобов’язувався повертати борг рівними частинами, щомісячно по 5,477 тис. грн, що було еквівалентно 537 євро.
Протягом трьох років відповідач виконував умови договору і сплатив за цей період кошти в розмірі 324 тис. грн, що з урахуванням курсу євро на день часткового погашення боргу за кожним платежем становить 11,8 тис. євро.
Позивач вважав, що залишок боргу на день звернення до суду – 601,146 тис. грн, що еквівалентно 18,2 тис. євро за курсом Національного банку України на час звернення до суду.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, вказавши, що предметом договору позики є 306 тис. грн, що еквівалентно 30 тис. євро, за курсом 10,2 грн за один євро, і таку суму боргу позивач отримав. Посилання позивача на курс НБУ 33,03 грн за один євро станом на час пред’явлення позову є таким, що суперечить умовам договору.
Апеляційний суд скасував рішення районного суду, частково задовольнив позов, стягнув із відповідача заборгованість, зробивши перерахунок у бік її зменшення. Вказав, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч. 2 ст. 533 ЦК України, офіційний курс гривні до євро змінився, тому грошове зобов’язання щодо повернення позивачеві відповідної суми в євро відповідачем не виконане і триває.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду скасував постанову апеляційного суду, залишив у силі рішення суду першої інстанції, зробивши такі правові висновки.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті (ч. 2 ст. 524 ЦК України). Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, то сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (ч. 2 ст. 533 ЦК України).
У разі отримання в позику іноземної валюти позичальник зобов’язаний, якщо інше не передбачено законом чи договором, повернути позикодавцеві таку саму суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (ч. 1 ст. 1046, ч. 1 ст. 1049 ЦК України).
Відповідно до положень п. 2 договору позики грошову суму відповідач зобов’язувався повернути готівкою частинами за встановленим графіком, платежами не менше як 5,477 тис. грн, що еквівалентно 537 євро, у порядку та згідно з умовами, передбаченими цим договором.
Таким чином, розмір періодичних платежів, які мав сплачувати позичальник, також визначено за обмінним курсом: один євро дорівнює 10,2 грн на день передачі грошей. Зазначені положення договору позики відповідають положенням ст. 533 ЦК України.
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність позовних вимог, оскільки предметом договору позики є 306 тис. грн, що еквівалентно 30 тис. євро, за встановленим сторонами договору обмінним курсом 10,20 грн за один євро, і саме таку суму грошових коштів позивач отримав протягом 2013–2016 років від відповідача. Тому посилання позивача на курс НБУ станом на 27 вересня 2018 року 33,03 грн за один євро (на час пред’явлення позову) є таким, що суперечить умовам укладеного сторонами договору позики.
Постанова Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 301/2052/18 (провадження № 61-7786св21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/107533325.
