Про питання надмірної тривалості справ про банкрутство та роль судового контролю за строками процедури, гарантії захисту від свавілля у виконавчому провадженні та інше розповіли секретар судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Олег Васьковський і секретар Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі ВС Ірина Фаловська на міжнародній конференції «Камо грядеши, виконавче провадження? На шляху до європейських та міжнародних стандартів».
Олег Васьковський зазначив, що рішення суду – це не завершення процесу, а початок складної копіткої роботи з його виконання та реального задоволення вимог, у якій беруть участь численні суб’єкти.
Також суддя зауважив, що практика ЄСПЛ впливає на правову систему України на двох основних рівнях – законодавчому та правозастосовному. Саме на останньому він зосередив основну увагу й наголосив, що діалог між ЄСПЛ і національними судами має перетворюватися на реальний інструмент підвищення ефективності правосуддя.
Доповідач звернув увагу на рішення ЄСПЛ у справі «Фесенко проти України», ухвалене у 2024 році. Справа вчергове зафіксувала одну з найгостріших структурних проблем України – надмірну тривалість процедури банкрутства. У конкретному випадку провадження тривало 14 років. ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зобов’язав Україну вжити системних заходів для усунення цієї проблеми. Суд, зокрема, зазначив, що держава повинна організувати свою правову систему так, щоб суди могли дотримуватися вимоги щодо розумного строку, навіть якщо процесуальна ініціатива покладається на сторони.
Олег Васьковський нагадав, що це не перший подібний сигнал з боку Страсбурга. Рішення у справі «Парінов проти України» (2020 рік) містило схожі висновки: надмірна тривалість справи про банкрутство фактично позбавляє кредитора можливості реально захистити свої права, що є порушенням Конвенції. ЄСПЛ вказав, що саме держава повинна організувати свою правову систему таким чином, щоб дати можливість своїм судам дотримуватися вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції.
Суддя акцентував на принциповому зв’язку між виконавчим провадженням і процедурою банкрутства, зазначивши, що історично банкрутство виросло саме з виконавчого провадження як відповідь на необхідність координованого задоволення вимог множини кредиторів. З практичної точки зору, справа про банкрутство – це, по суті, колективне виконавче провадження. В її межах виконуються як рішення, прийняті до відкриття провадження, так і судові акти, ухвалені вже в ході самої справи.
Доповідач зазначив, що банкрутство – це інституційний елемент ринкової економіки. Його особливими (спеціальними) завданнями є:
- створення умов для відновлення платоспроможності бізнесу;
- надання другого шансу для підприємців;
- захист прав кредиторів та підвищення платіжної дисципліни.
Разом із цим загальні завдання банкрутства – це:
- очищення економіки від неефективних підприємств;
- перерозподіл ресурсів до більш ефективних суб’єктів господарювання;
- стабілізація економічного обороту;
- покращення інвестиційної привабливості держави.
Олег Васьковський коротко окреслив еволюцію законодавства щодо банкрутства. Він звернув увагу, що Кодекс України з процедур банкрутства, який набрав чинності у грудні 2019 року, розширив суб’єктний склад (тепер банкрутами можуть бути й фізичні особи), запровадив превентивну реструктуризацію та частково імплементував положення щодо транскордонного банкрутства.
Суддя розповів про особливості спорів про банкрутство юридичних осіб та неплатоспроможність фізичних осіб, зокрема звернув увагу на строки у відповідних провадженнях і проблему їх недотримання. Крім того, доповідач зупинився на ролі судового контролю за строками процедури. На конкретних прикладах із практики Верховного Суду він показав, що суд може і повинен активно реагувати на надмірну тривалість провадження.
Олег Васьковський звернув увагу на постанову КГС ВС від 17 березня 2026 року у справі № 911/666/24. Суд вказав, що задля скорочення процедур банкрутства і реального відновлення суб’єктивного права обраний спосіб захисту прав має бути ефективним.
Прикладом неефективного способу захисту прав у процедурі банкрутства є ситуація, коли арбітражний керуючий заявляє вимогу про визнання недійсним правочину, укладеного боржником (фраудаторний правочин), але при цьому не заявляється вимога про застосування наслідків недійсності такого правочину, зокрема про повернення (стягнення) коштів, витребування майна. За такої ситуації, у разі задоволення позову про визнання недійсним договору, рішення суду матиме декларативний характер і не забезпечуватиме фактичне повернення активу боржника, тобто ліквідаційна маса фактично не поповнюється, права кредиторів не захищаються, що впливає на тривалість процедур.
Неефективний спосіб захисту – це прихована форма затягування процедури. Питання ефективного способу захисту – це питання не лише права, а й часу, який, як показує практика ЄСПЛ, має вирішальне значення.
Ірина Фаловська розповіла про гарантії виконання судових рішень як запобіжник від свавілля. Поняття «свавілля» відповідно до практики ЄСПЛ означає дії поза межами належного закону, тобто дії, які формально можуть спиратися на певні норми, але по суті виходять за межі передбачуваного, законного та справедливого правового порядку, що охоплюється принципом верховенства права. Саме ця категорія, на думку судді, є центральною для розуміння проблематики справедливого виконання судових рішень.
Доповідачка акцентувала, що судочинство не завершується ухваленням рішення, воно завершується лише тоді, коли рішення реально виконане. Будь-яке ухилення від виконання судового рішення, будь-яке перевищення повноважень або ухилення від їх здійснення в цьому процесі є потенційним проявом свавілля і підриває саму ідею справедливого правосуддя.
Суддя виокремила кілька фундаментальних конституційних гарантій, які утворюють правову основу захисту від свавілля у виконавчому провадженні.
Першою є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України). Він вимагає, щоб діяльність виконавців, як державних, так і приватних, підпорядковувалася виключно праву, а самі закони відповідали критеріям справедливості.
Друга – обов’язковість судового рішення (ст. 129-1 Конституції України), що є невіддільною складовою забезпечення права на справедливий суд. Ірина Фаловська зауважила, що держава зобов’язана забезпечити виконання рішень не лише проти приватних осіб, а й несе позитивний обов’язок виконувати рішення, ухвалені проти неї самої. Вона звернула увагу на рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (2009 рік), у якому Суд чітко зазначив, що держава не може виправдовувати невиконання судових рішень відсутністю коштів у бюджеті. Таке виправдання саме по собі є потенційним проявом свавілля.
Третьою гарантією є ст. 19 Конституції України, яка визначає межі дозволеного для державних органів: виконавцю дозволено лише те, що прямо передбачено законом. Будь-який вихід за межі наданих повноважень є свавіллям незалежно від мети чи намірів.
Цей принцип застосувала Велика Палата ВС у нещодавно ухваленій постанові від 8 квітня 2026 року у справі № 127/6664/14-ц. За обставинами справи начальник департаменту Державної виконавчої служби самостійно, без заяви стягувача, вчинив дії у виконавчому провадженні. ВП ВС кваліфікувала це як перевищення повноважень, оскільки Закон України «Про виконавче провадження» не надає посадовим особам ДВС права здійснювати перевірку виконавчого провадження з власної ініціативи. Самостійна ініціатива посадової особи Департаменту ДВС щодо вчинення дій у виконавчому провадженні виходить за межі наданих законом повноважень і є проявом ultra vires («поза межами повноважень»).
Також Ірина Фаловська наголосила на ролі Верховного Суду у формуванні єдиних стандартів виконавчого провадження, адже ВС є інституційним гарантом передбачуваності та послідовності правозастосування.
Вона звернула увагу на постанову ВП ВС від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24. У ній сформовано висновок, що:
- державний або приватний виконавець може звертатися до суду з позовом про оспорення фраудаторних правочинів боржника;
- виконавець може також заявляти вимоги про визначення частки боржника у спільному майні;
- виконавець діє лише в інтересах стягувача, а не боржника;
- виконавець має службовий, а не особистий інтерес у виконанні рішення суду.
Доповідачка зазначила, що цей висновок є проявом інституційної довіри суспільства до виконавців і розширення їхньої ролі в забезпеченні реального виконання рішень.
А в постанові від 5 грудня 2024 року у справі № 824/131/23 Касаційний цивільний суд у складі ВС розглянув питання конфлікту інтересів між приватними виконавцями. Виконавець, якому надійшов виконавчий лист, повернув його стягувачу без розгляду, пославшись на те, що стягувачем у справі є інший приватний виконавець. Верховний Суд визнав такі дії незаконними. Наявність конфлікту інтересів є підставою не для повернення документа, а для самовідводу з одночасним роз’ясненням стягувачу його права передати справу іншому виконавцю або до ДВС. Виконавець зобов’язаний обґрунтовувати кожне своє рішення нормою закону і не має права підмінювати закон власним розсудом.
Крім того, Ірина Фаловська звернула увагу на новели, передбачені Законом України від 7 квітня 2026 року № 4833-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку виконання судових рішень, рішень інших органів та цифровізації окремих етапів виконавчого провадження» (набирає чинності 23 жовтня 2026 року).
Мета Закону – перетворити виконання рішення з тривалого бюрократичного процесу на автоматизований алгоритм. Ключовий інструмент запобігання свавіллю тут – це мінімізація людського фактору: алгоритм однаковий для всіх, а виконання рішення стає неминучим.
При цьому суддя звернула увагу, що зміни до ЦПК України і ГПК України, які вже набули чинності, зобов’язують позивача вказувати реквізити для отримання коштів ще на стадії подання позову: це скорочує шлях від рішення суду до реального стягнення коштів.
Доповідачка зазначила, що цифровізація – це технічний запобіжник від свавілля, а Верховний Суд – правовий.
Також вона звернула увагу на проблеми з виконанням рішень про стягнення аліментів в умовах війни. Вони виникають передусім через те, що значна частина боржників є військовослужбовцями. Виконавці опиняються у правовій колізії: з одного боку – інтереси дитини, з іншого – об’єктивна неможливість щомісяця отримувати від військових частин документи про доходи для перерахунку. В одній зі справ, яку нещодавно розглядала колегія суддів КЦС ВС (постанова від 1 квітня 2026 року у справі № 204/4411/24), суд відмовив матері в задоволенні скарги на бездіяльність виконавця, оскільки аналіз автоматизованої системи виконавчого провадження показав, що виконавець діяв у межах закону і здійснював перерахунки аліментів належним чином. Претензії матері загалом стосувалися не дій виконавця, а порядку надання інформації військовою частиною.
Захід організований Ужгородським національним університетом спільно з Асоціацією приватних виконавців України, Радою приватних виконавців Київської області, Радою приватних виконавців Закарпатської області й секцією виконавців Асоціації правників України.
Фото надані організаторами.
