Для України міжнародне гуманітарне право остаточно перейшло з площини академічних дискусій у сферу щоденної практичної роботи національних судів. Більше того – український досвід правозастосування під час війни робить вагомий внесок у глобальний розвиток гуманітарних норм.
Про це зазначив Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко під час конференції Міжнародного комітету Червоного Хреста «Захист через тлумачення: оновлений коментар МКЧХ до Четвертої Женевської конвенції та розвиток МГП в сучасних умовах ведення війни».
Голова ВС наголосив, що докорінна трансформація української правової системи розпочалася ще у 2014 році – з анексії Криму та агресії на сході України. Саме тоді українські суди зіткнулися з необхідністю надавати правову оцінку подіям в умовах гібридної війни, коли збройний конфлікт ведеться без формального оголошення війни та супроводжується складними питаннями правового статусу учасників таких подій.
Водночас, за словами Станіслава Кравченка, саме з початку повномасштабного вторгнення рф питання розслідування та судового розгляду воєнних злочинів, що набули масового характеру, актуалізували необхідність вивчення та практичного застосування Женевських конвенцій на принципово новому рівні. У зв’язку із цим українські судді – як самостійно, так і за підтримки міжнародних організацій – почали поглиблено аналізувати норми міжнародного гуманітарного права з метою правильної кваліфікації діянь держави-агресора та належного застосування цих норм у судовій практиці.
У цьому контексті Голова Верховного Суду зауважив про особливу актуальність видання оновленого Коментаря до Четвертої Женевської конвенції, який, за його словами, є надзвичайно своєчасним і, без сумніву, стане корисним для українських правників.
Станіслав Кравченко також звернув увагу на практику Верховного Суду щодо кваліфікації злочину агресії. Зокрема, він відзначив рішення Великої Палати Верховного Суду стосовно визначення суб’єкта злочину, передбаченого ст. 437 КК України. ВП ВС дійшла висновку, що відповідальність за планування, підготовку, розв’язання та ведення агресивної війни можуть нести не лише представники вищого політичного чи військового керівництва, а й особи з бізнес-середовища, які фактично сприяють здійсненню агресії, зокрема шляхом виробництва озброєння чи будівництва стратегічних об’єктів для держави-агресора.
Окрему увагу у виступі було приділено питанням захисту прав дітей в умовах війни, а також необхідності подальшої адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів правосуддя та гуманітарного права.
Підсумовуючи, Голова ВС акцентував, що сьогодні Україна не лише застосовує норми міжнародного гуманітарного права, а й формує новітню практику їх тлумачення та розвитку. Досвід українських судів у розгляді справ, пов’язаних зі збройною агресією та воєнними злочинами, вже стає важливим орієнтиром для міжнародної правничої спільноти й у перспективі може вплинути на подальший розвиток міжнародних гуманітарних стандартів.
