Передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність за затримку розрахунку при звільненні настає у випадку невиплати в день звільнення всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації.
Про це зазначено у постанові, ухваленій Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду за результатом розгляду справи за позовом звільненої з військової служби особи, яка оскаржила бездіяльність відповідача – військової частини Національної гвардії України, що полягала у невиплаті йому (позивачеві) грошової компенсації вартості за неотримане речове майно. Позивач просив стягнути цю грошову компенсацію, а також середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата компенсації за речове майно) на його користь за період із дня його виключення із списків особового складу до дня ухвалення судового рішення за цим адміністративним позовом.
Окружний адміністративнй суд позов задовольнив, апеляційний суд скасував це рішення в частині задоволення позовних вимог про стягнення з військової частини середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, мотивуючи тим, що компенсація за неотримане речове майно не є складовою заробітної плати, а тому на цю суму не поширюються вимоги статей 116, 117 КЗпП України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця.
Верховний Суд не погодився із цим висновком суду апеляційної інстанції, вказавши, що він ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, а також змінив рішення суду першої інстанції щодо обрахування суми середнього заробітку за несвоєчасну виплату компенсації за невикористане речове майно.
Колегія суддів у складі судової палати КАС ВС визначила правову природу компенсації за неотримане речове майно та строки її виплати, вказавши на таке.
Згідно з ч. 2 ст. 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у зв’язку з особливим характером військової служби, яка пов’язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Речове забезпечення не має характеру винагороди за виконану працю, а спрямоване насамперед на задоволення потреб військовослужбовців під час несення ними військової служби, відповідно до п. 2 Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період, затвердженої наказом Міноборони України від 29 квітня 2016 року № 232.
Такі гарантії щодо забезпечення військовослужбовців доречно порівняти із подібними категоріями трудового законодавства, а саме п. 3 ч. 1 ст. 29 КЗпП України, відповідно до якого власник або уповноважений ним орган зобов’язаний до початку роботи за укладеним трудовим договором забезпечити працівника необхідними для роботи засобами.
Отже, речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця.
Щодо правової природи компенсації за неотримане речове майно судова палата вважає, що її слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцеві сум.
Чинне законодавство передбачає обов’язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу військової частини (п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008).
Отже, компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні ст. 116 КЗпП України, яка, зокрема, вказує, що мають бути виплачені «всі суми, що належать працівнику».
У разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини застосовується передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.
У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку (ч. 1 ст. 117 КЗпП України).
Із цієї норми прямо випливає висновок про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо).
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів ч. 1 ст. 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності, який повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум (з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків), стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Постанова від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 (провадження № К/9901/5696/20) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/93170938.
