Укладення договору позики одним із подружжя з пов'язаною особою (зокрема, батьком), за яким кошти передаються на придбання конкретного майна, з подальшим пред’явленням позову про солідарне стягнення боргу з іншого з подружжя та визнанням позову самим позичальником є зловживанням правом і підставою для відмови в позові в частині вимог до того з подружжя, хто не був стороною договору.
Такий висновок зробила колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
У справі, що переглядалася, позивач просив суд стягнути солідарно зі свого сина та його колишньої дружини заборгованість за договором позики. Вказував, що у 2011 році позичив кошти сину, який на той момент перебував у шлюбі з відповідачкою, на їхні спільні сімейні потреби, у тому числі на придбання певного конкретного нежитлового приміщення.
Суд першої інстанції задовольнив позов. Водночас зазначив, що відповідач (син позивача) у відзиві не заперечує проти задоволення позовних вимог, проте не має можливості повернути гроші.
Апеляційний суд скасував це рішення в частині задоволення позовних вимог до відповідачки. Суд застосував доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), врахувавши, що у справі про поділ майна подружжя син позивача просив визнати за ним право особистої приватної власності на офісні приміщення, які були придбані за особисті кошти позивача, отримані в борг від його батька.
За результатами розгляду справи КЦС ВС звернув увагу, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України).
Суд може відмовити в захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин 2–5 ст. 13 цього Кодексу (ч. 3 ст. 16 ЦК України).
Учасники цивільного обороту, що є пов’язаними чи афілійованими особами, наприклад родичі (батько і син), які складають розписку на підтвердження укладення договору позики, вказують у ній про передання грошових коштів на придбання певного конкретного майна з метою, зокрема, покладення на колишню дружину сина солідарного обов’язку щодо повернення позики, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно колишньої дружини сина.
Водночас для мотивування наявності зловживання правами пов’язаними чи афілійованими особами за таких обставин недостатньо лише ствердження про наявність зловживання правом.
До обставин, які дозволяють констатувати зловживання правом з метою покладення на колишню дружину сина солідарного обов’язку щодо повернення позики позивачем разом із відповідачем, у цій справі належить укладення договору позики між батьком (позивач, позикодавець) та сином (позичальник, відповідач), а також те, що в розписці про передання грошей вказано, що син отримав кошти саме на придбання нежитлового приміщення, і те, що син позивача (позичальник, відповідач) визнав позов.
Апеляційний суд обґрунтовано вважав, що зловживання матеріальними правами – це самостійна підстава для відмови в позові (ч. 3 ст. 16 ЦК України). Проте суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач не був учасником справи між відповідачами про поділ майна подружжя. Отже, саме позивач не допускав суперечливої поведінки, а відповідні висновки суду апеляційної інстанції є помилковими.
Оскільки, з урахуванням обставин справи, позивач і відповідач зловживали правами, в задоволенні позовних вимог про стягнення боргу з відповідачки слід було відмовити саме з цієї підстави.
Постанова Верховного Суду від 9 липня 2025 року у справі № 947/5939/20 (провадження № 61-7016св24) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/129025048.
