15 квітня 2026 року у стінах Верховного Суду відбулася знакова подія, яка об’єднала суддів ВС, Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України, місцевих та апеляційних судів, представників органів судової влади, міністерств, міжнародних і громадських організацій, дипломатичних місій, а також науковців і студентів, – Міжнародна конференція «Національні суди та ЄСПЛ: роль кожного, взаємодія, діалог».
Цей захід, організований Верховним Судом спільно з Департаментом співробітництва Ради Європи з питань прав людини та правосуддя в межах проєктів «Підтримка України у впровадженні стандартів Ради Європи щодо судової влади» і «Удосконалення судових та позасудових засобів захисту прав осіб, постраждалих від війни в Україні», був присвячений утвердженню ефективної взаємодії і поглиблення інституційного діалогу між національною та європейською судовими системами задля формування узгоджених підходів до правозастосування.
Під час відкриття конференції з вітальними промовами виступили, зокрема, Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко та Голова Європейського суду з прав людини Маттіас Гійомар, візит якого до України засвідчив незмінну підтримку нашої держави з боку європейських суддів. Нагадаємо, що з інформацією про вітальну частину заходу та ключову доповідь судді ЄСПЛ від України Миколи Гнатовського можна детальніше ознайомитися на порталі Supreme Observer – https://so.supreme.court.gov.ua/news/2122/spilna-vidpovidalnist-u-pidtrymanni-prostoru-svobody-i-demokratii-v-yevropi-u-verkhovnomu-sudi-obhovoryly-vzaiemodiiu-mizh-natsionalnoiu-ta-ievropeiskoiu-sudovymy-systemamy.
Першу сесію конференції модерувала суддя Великої Палати Верховного Суду Ольга Ступак. Вона зазначила, що Україна, ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, а потім ухваливши спеціальний закон – Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», однозначно й чітко заявила свою позицію про те, що бере на себе зобов’язання не тільки враховувати практику ЄСПЛ, а й вживати всіх заходів для виконання відповідних рішень.
Тому першу сесію було розпочато з ключової доповіді керівника відділу Департаменту виконання рішень ЄСПЛ Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи Павла Пушкаря «Роль Верховного Суду у виконанні рішень Європейського суду з прав людини та формування засобів юридичного захисту».
Він наголосив, що принцип субсидіарності покладає на найвищі судові органи відповідальність за повноцінну інтеграцію стандартів Конвенції в національну правову систему. За його словами, Верховний Суд відіграє ключову роль не лише у врахуванні практики ЄСПЛ, а й у формуванні сталої, передбачуваної та обґрунтованої судової практики, яка забезпечує правову визначеність і належний захист прав людини.
Спікер зазначив, що одним із ключових напрямів реалізації рішень ЄСПЛ є перегляд національних судових рішень та відновлення провадження у справах, у яких було встановлено порушення Конвенції. Він наголосив, що наявність у національному законодавстві та судовій практиці повноцінних механізмів перегляду справ є необхідною умовою так званої реституційної інтеграції, тобто становища особи, яке існувало до моменту порушення її прав.
Доповідач звернув увагу на еволюцію української практики виконання рішень ЄСПЛ: від поодиноких реакцій на окремі рішення до формування системного механізму перегляду справ та відновлення порушених прав. Як приклад Павло Пушкар навів справу «Мельниченко проти України», у якій ще у 2005 році Верховний Суд України продемонстрував готовність переглядати власні рішення на підставі рішення ЄСПЛ.
Окрему увагу він приділив справі «Бочан проти України (№ 2)», у якій ЄСПЛ у 2015 році встановив порушення через несправедливість провадження щодо перегляду рішення Верховного Суду після попереднього рішення ЄСПЛ. Після повторного рішення ЄСПЛ українські суди у 2016–2018 роках здійснили новий перегляд справи відповідно до вимог Конвенції, а Комітет міністрів Ради Європи завершив нагляд за виконанням цього рішення. Крім того, у межах виконання групи справ «Бочан проти України (№ 2)», «Яременко проти України (№ 2)» та «Шабельник проти України (№ 2)» після внесення змін до процесуального законодавства було створено внутрішній процесуальний механізм перегляду остаточних судових рішень на підставі рішень ЄСПЛ.
Павло Пушкар також наголосив, що Верховний Суд відіграв важливу роль у консолідації практики щодо допустимості доказів, отриманих без участі адвоката, у межах виконання групи справ «Балицький проти України». Завдяки напрацьованій судовій практиці Комітет міністрів Ради Європи дійшов висновку, що структурні проблеми, виявлені ЄСПЛ у цій категорії справ, були значною мірою вирішені, а відповідні справи були переведені з посиленої процедури нагляду до стандартної. Також позитивну оцінку з боку Комітету міністрів РЄ отримала практика Верховного Суду у справах, пов’язаних із застосуванням положень Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.
У справі «Чайковський проти України», як зазначив Павло Пушкар, Верховний Суд залишив вирок заявнику на підставі показань співобвинувачених, які раніше ЄСПЛ визнав отриманими з порушенням Конвенції. При цьому для співобвинувачених ці самі докази були визнані недопустимими. Європейський суд з прав людини встановив, що така різниця в підходах потребувала значно детальнішого обґрунтування з боку національного суду. На думку доповідача, ці справи свідчать про необхідність вироблення Верховним Судом чітких критеріїв щодо направлення справ на новий розгляд, мотивування рішень та оцінки допустимості доказів.
Окремий блок виступу доповідач присвятив проблемі ефективності засобів юридичного захисту. Він зазначив, що однією з найбільш гострих проблем залишається відсутність у національній правовій системі повноцінних засобів захисту у справах щодо невиконання судових рішень, неналежних умов тримання під вартою, надмірної тривалості судового провадження та законності тримання особи під вартою. Доповідач нагадав, що відповідні питання залишаються предметом нагляду Комітету міністрів Ради Європи у межах виконання рішень у справах «Іванов проти України», «Бурмич та інші проти України», «Сукачов проти України», «Меріт проти України» та «Світлана Науменко проти України». Він зазначив, що повторюваність таких порушень свідчить про наявність системних проблем, які потребують не лише законодавчих змін, а й удосконалення судової практики.
На завершення доповідач наголосив, що повноцінна інтеграція практики ЄСПЛ у діяльність національних судів є важливою умовою євроінтеграційного поступу України. Він зазначив про готовність Ради Європи і Департаменту виконання рішень ЄСПЛ продовжувати співпрацю з Верховним Судом та іншими українськими партнерами для забезпечення повного й своєчасного виконання рішень ЄСПЛ, удосконалення судової практики та посилення захисту прав людини в Україні.
Секретар Великої Палати Верховного Суду Сергій Погрібний присвятив виступ практиці ВП ВС з розгляду заяв про перегляд судових рішень за виключними обставинами з метою належного виконання рішень ЄСПЛ. Це питання є вирішальним для забезпечення правовладдя в Україні та дотримання міжнародних стандартів правосуддя.
Доповідач нагадав про роль Верховного Суду в забезпеченні єдності судової практики, формуванні правових висновків та розвитку законодавства України. ВС є судом квазіпрецедентного права. Він формулює правові висновки, спираючись на норму права: звужує, розширює чи конкретизує її зміст, застосовуючи аналогію або загальні принципи права, адаптує її зміст відповідно до умов та суспільного контексту, що змінилися. Наведене робить ВС ключовим гравцем в еволюції права.
До того ж Сергій Погрібний висвітлив питання строку звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами. Секретар ВП ВС звернув увагу на роль і місце рішень ЄСПЛ у системі джерел права в Україні, розповів про повноваження ВП ВС у справах за заявами про перегляд судових рішень за виключними обставинами, алгоритм розгляду таких заяв у ВП ВС та оцінку підстав для скасування чи зміни судового рішення в результаті порушень, встановлених ЄСПЛ.
Підсумовуючи, Сергій Погрібний зазначив, що рішення ЄСПЛ є дієвим механізмом відновлення справедливості, який дає можливість виправляти судові помилки та забезпечувати захист прав і основоположних свобод людини. Натомість саме ВП ВС як повноважний суд має право визначити варіант ефективного виконання рішення ЄСПЛ у конкретному спорі.
Заступник голови Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Наталія Антонюк наголосила, що завданням і національних судів, і ЄСПЛ є забезпечення права на справедливий суд – саме для цього кожен суддя детально вивчає справу, аналізує докази та ухвалює кінцевий вирок у кримінальному провадженні.
Доповідачка детально зупинилася на питанні щодо права на перехресний допит. За її словами, хоча це питання вже знайшло вирішення в практиці Європейського суду з прав людини і активно застосовується національними судами, сьогодні воно загострилося у зв’язку з повномасштабною війною.
Право на перехресний допит – це не просто формальність, а й гарантія для сторони захисту та можливість з’ясувати всі нюанси в праві й поставити важливі для сторони захисту запитання. Нівелювати це право не можна. Разом з тим у деяких справах право на перехресний допит все ж не було забезпечено, проте такі показання були використані судами як допустимі докази, такий підхід підтримав ЄСПЛ. За позицією ЄСПЛ, не кожне порушення чи відхилення від норм кримінального процесуального законодавства автоматично ставить під ризик допустимість доказу. Йдеться лише про ті випадки, що порушують фундаментальні права і свободи. Так у провадженнях, у яких відсутня можливість проведення перехресного допиту, судам необхідно звернутися до так званого трискладового тесту, про який ідеться в рішеннях ЄСПЛ.
Застосовуючи цей тест, суд насамперед має з’ясувати, чи були вагомі підстави не допитувати свідка в суді (наприклад, щоб уникнути ретравматизації дитини, через смерть або відсутність свідка). Другий крок – з’ясувати, чи це єдиний або ж ключовий свідок. Третій – забезпечити компенсаторні механізми, які охоплюють ретельну перевірку досудових показань, наявність інших доказів та оцінку їх сукупності, щоб беззаперечно довести винуватість чи невинуватість.
Наталія Антонюк зазначила, що нині в судовій практиці позасудові показання використовуються вкрай рідко, що підтверджує рух українських судів до забезпечення безпосереднього дослідження доказів у залі суду.
Враховуючи ситуацію в Україні, доповідачка також звернула увагу на ще один аспект: якщо особа давала показання в суді першої чи апеляційної інстанції, але рішення було скасовано, і при новому розгляді немає можливості її передопитати (наприклад, через виїзд за кордон), суд може використовувати показання, надані в суді раніше, під час нового розгляду. Найголовніше в цьому ракурсі – суд має мотивувати, чому він не може передопитати особу, та акцентувати, що раніше показання надавалися безпосередньо в суді.
Завершуючи виступ, Наталія Антонюк наголосила: Європейський суд з прав людини є флагманом, який вказує напрям для досягнення верховенства права. Верховний Суд оперативно реагує на практику ЄСПЛ, щоб забезпечити в Україні право на справедливий суд.
Виступ Голови Вищого антикорупційного суду Ігоря Строгого був присвячений практичним аспектам імплементації стандартів ЄСПЛ у діяльність ВАКС. Спікер зазначив, що практика ЄСПЛ має особливе значення у правовій системі України. Вона використовується судами як джерело права та є ключем до правильного сприйняття і застосування положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У цьому аспекті доповідач відзначив принцип живого інструменту, який означає, що положення Конвенції розглядається у світлі сучасних умов і суспільних змін. Такий підхід є надзвичайно важливим, адже застосування Конвенції не може здійснюватися ізольовано, без контексту сьогодення.
Ігор Строгий зазначив, що ВАКС послідовно дотримується вимог та стандартів правосуддя, розбудованих конвенційною системою. Як один із прикладів він навів рішення ЄСПЛ у справі «Альперін проти України». ЄСПЛ підтвердив правомірність дій ВАКС щодо призначення застави понад ліміт, оскільки суд належно обґрунтував винятковість справи та принцип пропорційності.
Також доповідач звернув увагу на застосування ВАКС практики ЄСПЛ щодо провокації злочину, судового контролю за обшуками та ін.
Декан факультету права Українського католицького університету Світлана Хилюк зазначила, що ратифікація Конвенції допомогла українській правовій системі подолати радянську доктрину та впровадити міжнародні стандарти. Вона акцентувала: верховенство права неможливо поставити на паузу, а війна не є виправданням для зупинки реформ.
В умовах посилення кримінальних санкцій практика ЄСПЛ слугує маркером межі між державним примусом і правами людини. Тож реалізація гарантованих Конвенцією свобод не може бути кримінально караною, що суди мають враховувати при оцінці протиправності діяння.
Також доповідачка закликала до наскрізного вивчення Конвенції в усіх галузевих дисциплінах. Вона зауважила, що зараз роль юриста трансформується від технічного оформлення рішень до активного дизайнування правових механізмів в умовах невизначеності.
В. о. завідувача кафедри порівняльного і європейського права Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Михайло Буроменський зазначив, що після ратифікації Конвенції застосування практики ЄСПЛ національними судами спочатку сприймалося як диво. А вже, наприклад, у 2025 році посилання на Конвенцію містяться у 900 тис. судових рішень (це приблизно 20 % від загальної кількості).
Однак, зауважив доповідач, значна частина посилань – формальні. Лише 50–60 % з них є релевантними, тоді як решта часто використовується без належного обґрунтування.
Михайло Буроменський сказав, що судді часто застосовують практику ЄСПЛ механічно, підшукуючи схожу фабулу (матрицю) та копіюючи цитату, без розуміння логіки та цінностей, що лежать в основі рішення Суду.
Крім того, він наголосив, що праворозуміння та ліберальні цінності прав людини мають закладатися ще в університеті: якщо ціннісні орієнтири не сформовані у студента, подальші навчання та тренінги не зможуть докорінно змінити світогляд юриста.
Другу сесію конференції модерував суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Володимир Соколов.
Уповноважений у справах Європейського суду з прав людини Маргарита Сокоренко зупинилася на практичних аспектах виконання рішень ЄСПЛ, а також ймовірних наслідках недотримання відповідних висновків Суду.
Вона нагадала, що Україна як член Ради Європи та сторона Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має чітке зобов’язання за ст. 46 Конвенції – безумовно виконувати рішення Суду. Важливо розуміти, що цей процес не обмежується лише виплатою грошової компенсації. Він набагато ширший і передбачає заходи як індивідуального характеру (виплату компенсації та відновлення прав особи), так і загального. Останні мають на меті усунути причини порушень, встановлених ЄСПЛ, щоб запобігти виникненню подібних випадків і нових звернень до Суду.
У цьому контексті ключова роль належить національним судам. Вони мають не лише знати про рішення ЄСПЛ, а й безпосередньо застосовувати його висновки у своїй практиці. Це зобов'язання випливає як із Конвенції, так і із Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Особливо актуальним це питання стає, коли провадження на національному рівні ще триває, але ЄСПЛ за скаргою заявника вже встановив порушення. У таких випадках не варто чекати на завершення розгляду справи в українському суді. Висновки ЄСПЛ необхідно врахувати вже на поточному етапі провадження, щоб забезпечити повне дотримання прав людини, гарантованих Конвенцією.
Маргарита Сокоренко детально проаналізувала системну проблему, що є предметом численних скарг до ЄСПЛ, – порушення ст. 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність). Зокрема, йшлося про процесуальні порушення під час обрання та продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Секретар судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Олег Васьковський виступив з доповіддю на тему «Тривалість процедур банкрутства як виклик правовій визначеності: стандарти ЄСПЛ та національні механізми ефективного захисту».
Доповідач наголосив, що практика ЄСПЛ є надзвичайно важливою для розвитку українського права, особливо в контексті євроінтеграційного спрямування нашої держави. Стратегічне завдання держави – запобігти повторенню порушень шляхом впровадження заходів загального характеру. Провідна роль у цьому процесі належить судовій владі.
У контексті справ про банкрутство, зокрема «Бурмич проти України», «Парінов проти України», «Фесенко проти України», ЄСПЛ вже констатував наявність структурних проблем невиконання рішень національних судів та надмірну тривалість процедур банкрутства. У контексті цієї конференції питання тривалості процедур банкрутства набуває не лише процесуального, а й системного значення. Саме в цій категорії справ найбільш виразно проявляється, наскільки національний суд спроможний імплементувати стандарти ЄСПЛ не декларативно, а через щоденні процесуальні рішення у виборі способів захисту, контролі за строками та управлінні процедурою.
Основну увагу Олег Васьковський приділив взаємозв'язку між тривалістю процедур банкрутства, належністю та ефективністю способів захисту, судового контролю як ключових елементів забезпечення правової визначеності.
Спікер відзначив, що у процедурах банкрутства ключовим є не лише формальне відновлення порушеного права, а й реальне повернення активів до ліквідаційної маси боржника для досягнення однієї з основних цілей банкрутства – максимально можливого задоволення вимог кредиторів. Відповідно до підходу, сформованого як у національній практиці, так і у світлі стандартів ЄСПЛ, спосіб захисту має бути ефективним – тобто таким, що призводить до реального результату, а не декларативного рішення. Судовий захист має бути повним і відповідати принципу процесуальної економії.
Також секретар профільної палати КГС ВС звернув увагу на те, що тривалість процедур банкрутства – це не самостійна проблема, а індикатор якості судового процесу. Вона безпосередньо залежить від здатності національного суду забезпечити ефективність способів захисту, реальний рух процедури та досягнення її кінцевої мети. Практика ЄСПЛ, зокрема у справі «Фесенко проти України», фактично встановлює чіткий орієнтир: процедура, яка не приводить до результату в розумний строк, не відповідає стандартам справедливого суду. У цьому контексті як застосування неналежних способів захисту, так і тривале існування так званих «мертвих / покинутих» справ є різними проявами однієї системної дисфункції – підміни результату процесом.
Водночас практика КГС ВС демонструє, що національний рівень вже формує ефективні відповіді на ці виклики. Йдеться про ефективний спосіб захисту прав, орієнтацію на реальне наповнення ліквідаційної маси боржника, закриття безперспективних проваджень як інструмент дотримання принципу розумного строку.
Виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко нагадав про історичні події 1995 року, коли Україна стала членом Ради Європи. Згідно з Висновком № 190 Україна взяла на себе низку зобов'язань щодо узгодження національного законодавства з європейськими стандартами. Це стосувалося передусім ухвалення нової Конституції та нових кодексів. Так розпочався шлях України до повної інтеграції в правове поле РЄ.
Спікер також відзначив суттєвий прогрес України за останні десятиліття, наголосивши на успішній імплементації положень Конвенції в національне законодавство. Зокрема, він звернув увагу, наскільки змінилися термінологія та понятійний апарат української юриспруденції і сама судова практика з приєднанням до конвенційної системи.
Підсумовуючи, доповідач закликав до активного застосування практики ЄСПЛ та її розвитку через національне судочинство, адже це дозволить формувати правові стандарти, які згодом стануть орієнтиром для самого ЄСПЛ при врахуванні найкращих національних практик.
Доповідь судді Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Наталії Блажівської була присвячена взаємодії між Верховним Судом та ЄСПЛ крізь призму Протоколу № 16 до Конвенції.
Спікерка зазначила, що відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада здійснюється на засадах її поділу, а суд діє виключно в межах визначених повноважень. Водночас ст. 8 Конституції закріплює принцип верховенства права, який, як неодноразово наголошували Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції, має змістовний, а не лише формальний характер.
У цьому контексті перед суддями нерідко постає питання: «Чи здатне буквальне застосування норми забезпечити результат, що відповідатиме принципу верховенства права, зокрема в аспекті пропорційності?». Для прикладу суддя навела Рішення КСУ № 5-р(ІІ)/2025, в якому Суд звертає увагу на необхідність індивідуалізації юридичної відповідальності та одночасну неприпустимість виходу суду за межі повноважень. Стаття 129 Конституції України встановлює обов'язок суду діяти на засадах справедливості та розумності, а Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» прямо зобов'язує суди застосовувати практику Конвенції як джерело права.
Суддя зауважила, що в низці випадків чинне законодавство встановлює фіксовані штрафні санкції. Воно не передбачає альтернатив і не дозволяє суду враховувати специфічні обставини конкретної справи. Проте таке застосування норм має відповідати ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, яка вимагає дотримання справедливого балансу. Таким чином, суд зобов'язаний оцінити пропорційність, але не завжди має для цього відповідний інструментарій. У таких умовах суд не обирає між застосуванням чи незастосуванням закону, а має забезпечити його застосування у спосіб, сумісний із Конвенцією. Однак відсутність дискреції створює певну юрисдикційну напругу, обмежуючи можливість такої оцінки.
ЄСПЛ у своїй практиці сформулював чіткі критерії, отже санкція не повинна накладати надмірний індивідуальний тягар на особу. У справі G.I.E.M. S.r.l. and Others v. Italy ЄСПЛ підкреслив, що навіть формально законні санкції можуть порушувати Конвенцію, якщо вони є непропорційними за своїм ефектом. Наталія Блажівська резюмувала, що ключовим елементом є можливість суду оцінити пропорційність втручання.
Доповідачка звернула увагу, що в цьому контексті постають ключові питання:
- чи забезпечує відсутність дискреції відповідність стандартам Конвенції;
- чи має національний суд достатні інструменти для виконання свого обов’язку щодо пропорційності.
Саме тут, за її словами, ключову роль відіграє Протокол № 16 до Конвенції. Він дозволяє: звернутися до ЄСПЛ до ухвалення остаточного рішення, отримати консультативний висновок та забезпечити узгоджене застосування Конвенції.
Принципово важливо, як наголосила спікерка, що це перший запит суду касаційної інстанції України в межах Протоколу № 16. Досі цим механізмом скористалася лише Велика Палата ВС. Це свідчить про перехід від епізодичного до системного використання інструменту діалогу з ЄСПЛ. Такий механізм підвищує передбачуваність рішень, забезпечує єдність підходів і мінімізує ризик порушень Конвенції. У цьому процесі Протокол № 16 є інструментом, який дозволяє суду реалізувати принцип верховенства права у його повному, змістовному значенні.
Адвокат, голова адвокатського об’єднання «Назар Кульчицький і партнери» Назар Кульчицький зупинився на справі «Денисюк та інші проти України», а також окреслив можливості забезпечення гарантій за ст. 8 Конвенції на сучасному етапі. Зокрема, спікер зазначив, що згадане рішення порушує цілий пласт проблем, пов'язаних із проведенням негласного стеження. Хоча провадження безпосередньо стосувалося негласних слідчих (розшукових) дій, висновки ЄСПЛ є цілком релевантними й для оперативно-розшукової діяльності.
На думку спікера, рішення ЄСПЛ у справі «Денисюк та інші проти України» є лише початком правозастосовної практики Суду в цьому напрямі. Очікується ціла низка рішень щодо порушеного питання, адже в цій справі розглядалося переважно питання законності надання первинного дозволу на їх проведення. Поза увагою залишилися аспекти продовження строків проведення негласних слідчих дій, забезпечення доступу стороні захисту до цих даних тощо.
Доповідач також акцентував на необхідності посилення ролі національних судів у контексті негласного стеження задля запобігання порушенням Конвенції. Було зазначено, що через механізм ефективного розгляду справ суди повинні сприяти втраті заявником статусу жертви.
Суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Василь Крат зазначив, що посттоталітарне минуле залишило глибокий відбиток на правовій культурі в Україні. Навчитися жити за принципами – саме такий виклик стоїть перед українським суспільством сьогодні.
Доповідач присвятив свою доповідь фокусам і ракурсам «філософії» ЄСПЛ в практиці Касаційного цивільного суду і навів зі сфери матеріального та процесуального права кілька постанов касаційного суду, на які мали безумовний вплив рішення ЄСПЛ, зокрема: по-перше, справа про те, чи можна після досягнення дитиною повноліття ставити питання про позбавлення батьківських прав. Приписи СК України та інших законодавчих актів не містять заборони позбавлення батьківських прав стосовно сина / дочки після досягнення ними повноліття (постанова ОП КЦС ВС від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21); по-друге, справа щодо можливості звернення до суду із позовом особи, яка вважає себе біологічним батьком дитини. ОП КЦС зауважила, що позов чоловіка, який вважає себе біологічним батьком, про визнання батьківства щодо дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття та народження не перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, запис про батька дитини у Книзі записів народжень зроблено за вказівкою матері, проте після реєстрації матір’ю дитини шлюбу з іншим чоловіком відомості до актового запису було змінено на підставі заяви її чоловіка про визнання батьківства, підлягає розгляду по суті з дотриманням статей 128, 129 СК України на підставі аналогії закону (постанова ОП КЦС ВС від 19 лютого 2024 року у справі № 639/2026/17). Рішення ЄСПЛ у справі RÓŻAŃSKI v. Poland допомогло сформулювати висновок щодо оспорювання батьківства біологічним батьком; по-третє, щодо доказів батьківства. Зокрема, КЦС вказав, що встановлення батьківства, на підставі ст. 53 КпШС України з урахуванням «філософії» Європейського суду з прав людини, може відбуватися на підставі будь-яких доказів, які можуть бути взяті судом до уваги, що з достовірністю підтверджують батьківство. Тобто як на підставі «соціальних» доказів (спільне проживання та ведення спільного господарства матір’ю дитини і відповідачем до народження дитини, чи спільне виховання або утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства), так і за допомогою результатів ДНК-експертизи.
Так, із застосуванням висновків рішення Суду у справі «Сабадаш проти України» Об’єднана палата КЦС ВС сформувала правову позицію про те, що сама по собі вказівка на те, що є поважні причини для поновлення строку для апеляційного оскарження, не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження (постанова ОП КЦС ВС від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц). В одній зі справ КЦС ВС стягнув моральну шкоду з держави на користь особи, на звернення якої КСУ визнав норму закону неконституційною. Хоча ст. 152 Конституції України передбачає таке стягнення у встановленому законом порядку, а відповідного закону немає, КЦС ВС застосував практику КСУ і ЄСПЛ та задовольнив позов. А рішення у справі «Жовнер проти України» ще у 2018 році стало для Василя Крата ідейним поштовхом до формування доктрини фраудаторності в українському праві.
Трансляція конференції доступна на ютуб-каналі Верховного Суду – https://www.youtube.com/watch?v=5LaafkgWHBw.
