ВС: державна реєстрація не є способом набуття права власності.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тобто державна реєстрація не є способом набуття права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав.
На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 363/4852/17.
Обставини справи
З матеріалів справи стає відомо, що особа звернулася до суду з позовом, посилаючись на те що садовий будинок, що знаходиться на земельній ділянці є спільною сумісною власністю її та особи_3, як подружжя.
Однак, особа_3 за життя всупереч вимогам законодавства, без її згоди, подарував зазначений будинок дочці (особі_2).
Враховуючи викладене, вона просила: визнати недійсним договір дарування садового будинку; скасувати рішення про державну реєстрацію права власності особи_2 на зазначений садовий будинок, яке зареєстровано 17 квітня 2012 року Комунальним підприємством Київської обласної ради «В»; визнати за нею в порядку поділу спільної сумісної власності право власності на ½ частину вказаного садового будинку; визнати за нею в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка право власності на ¼ частину спірного садового будинку.
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області в задоволенні позову відмовлено.
Рішенням місцевого суду мотивоване тим, що спірний садовий будинок з надвірними будівлями, побудований, а відтак і набутий у власність у 1983 році є особистою правною власністю особи_3 в розумінні вимог статті 57 СК України.
Сам лише факт здійснення реєстрації права власності особи_3 на садовий будинок в 2019 році, за умови його побудови у 1983 році, за час шлюбу з особою_4, не може бути підставою для набуття його в спільні сумісно власність в шлюбі з позивачем.
Крім того, суд першої інстанції зазначив про те, що позивачем не доведено в суді, що право на спірний садовий будинок у неї виникло за час їх шлюбу з особою_3, спірний садовий будинок ними добудовано за час шлюбу, а також і те, що це майно істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат.
Також місцевий суд зазначив, що дочка набула права власності на спірний садовий будинок в установленому чинним законодавством порядку і правових підстав для припинення її права власності на це майно при розгляді справи не встановлено.
Постановою Київського апеляційного суду рішення Вишгородського районного суду Київської області залишено без змін.
Висновок Верховного Суду
Встановивши, що спірний садовий будинок побудований, набутий у власність у 1983 році, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що зазначений будинок є особистою приватною власністю особи_3 в розумінні вимог статті 57 СК України.
ВС підкреслив, що згідно з абзацом 2 частини другої статті 331 ЦК України якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його припинення до експлуатації.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Тобто державна реєстрація не є способом набуття права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав.
Тому суди попередніх інстанцій правильно зазначили про те, що сам факт реєстрації в 2010 році прав власності на особи_3 на спірний садовий будинок, за доведеності його побудови в 1983 році, до часу реєстрації шлюбу між особою_3 та особою_1 не дає підстав вважати, що садовий будинок є спільною сумісною власності подружжя.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, належним чином оцінивши всі докази у їх сукупності, врахувавши усі обставини справи, взаємовідносини сторін договору, принцип справедливості рішення суду, дійшов обґрунтованого висновку про те, що садовий будинок не був об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , тому відсутність згоди позивача при укладенні ОСОБА_3 договору дарування не може бути підставою для визнання його недійсним.
