Для підвищення довіри до судової влади необхідно підвищити довіру до влади загалом. Для цього треба з повагою ставитися до рішень судів і до самих суддів як до носіїв влади. Виконавча і законодавча влада мають утримуватися від політичної критики судів. Необхідний професійний план дій, а не полювання на відьом. На цьому Павло Гречківський наголосив у блозі«Перевірити перевіряльників, або що не так із перевірками у судовій владі?», опублікованому у виданні «Юридическая практика».
Нині, коли суди вже призначають засідання на другу половину 2021 року, коли в Апеляційному суді Харківської області тільки троє повноважних суддів у кримінальній палаті, замість термінового заповнення тисяч суддівських вакансій пропонується ідея тотальної перевірки повноважних членів Вищої ради правосуддя (ВРП).
Ця ідея для деяких активістів і прихильників судової реформи настільки важлива, що вони майже забули про пріоритет судової реформи – відновити нарешті роботу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Це ми, реалісти, живемо в обставинах постійних політизованих змін до профільного законодавства, через які громадяни обмежені у праві на справедливий суд. Хто займається судовою практикою бачить, що про розумні строки судового розгляду не ідеться і сторони втрачають інтерес до результатів спору. Конституціоналісти бачать перспективи втрати національного суверенітету і порушень Конституції через карт-бланш для міжнародних експертів у кадровій політиці судової влади (детально про це – в рішенні № 4-р/2020 Конституційний Суд України, прийнятому ще в березні 2020 року). Але в активістів – інша реальність.
Мабуть, потрібно поступитися завзяттю грантових організацій і погодитися на цей експеримент тотальних етичних чисток. А там побачимо. Нехай іноземні громадяни, так звані міжнародні експерти, перевірять усіх кандидатів у члени ВККС та чинний склад ВРП, який успішно пройшов 32 перевірки державними органами України ще до вступу на посаду. Тобто віддамо на аутсорс закордонних фахівців визначення персонального складу органів, відповідальних за допуск до суддівської професії, кваліфікацію, кар’єрне зростання та дисциплінарну відповідальність суддів. Якщо це такий універсальний фільтр, давайте проведемо крізь нього всіх – не лише судову владу.
Наприклад, і Верховна Рада, і Президент України призначають своїх представників до ВРП, а значить, треба перевірити їх на доброчесність, бо ж де інакше отримати гарантії доброчесності їхніх призначенців? Тим більше, що на відміну від самих членів ВРП, народні депутати і Президент не підпадають під люстраційні та інші перевірки, що можуть зашкодити обранню на виборах. У такому випадку Етичну комісію при Верховній Раді України могли б сформувати на паритетних засадах фракції парламенту й міжнародні організації, які сприяють ідеалам парламентаризму. Аналогічно треба «інтегрувати» комісію іноземців до виконавчої влади. Запросіть, будь ласка, міжнародні організації, які співпрацюють з Україною в галузі державної служби, щоб фільтрувати майбутніх міністрів, прем’єр-міністрів, очільників відомств. Надавши таким структурам право визначати ключові кадрові рішення, треба, звісно, гарантувати публічну перевірку цих міжнародних перевіряльників. І зробити процедури чи комісії, які будуть оцінювати самих міжнародників з оприлюдненням їхніх біографій, майнових декларацій, даних про родичів, інформаційними кампаніями, мотиваційними листами, тестами, співбесідами онлайн, звітами про отриману компенсацію з державного бюджету. Чому б не створити конкурсні комісії до етичних комісій або якусь одну суперетичну комісію, яка буде оцінювати доброчесність усіх кандидатів до етичних комісій при різних органах? Україна — багата країна, можемо собі дозволити трохи реформаторської екзотики.
Просто уявімо, що всього цього не існує: суди не зупиняють роботу через відсутність повноважень у суддів; в кожному суді є з кого сформувати склад суду; жодних бюджетних проблем – профінансовано зарплати, опалення, конверти й інтернет. Це класна ілюзія. Через ЗМІ можна всіх переконати, що в нас базові потреби судової системи вирішено. Подібна інформаційна кампанія вже колись переконала суспільство в тому, що суди взагалі не мають довіри самого суспільства.
А вже після того суспільству запропонували ідею перевірки суддів на доброчесність. Ніби на запит обурених громадян і занепокоєних трудових колективів. Чи цих людей обманули? Так.
Широкій громадськості навряд відомо, що з 2014 року для того, щоб стати членом ВККС чи ВРП в Україні, кандидати проходять спеціальну комплексну перевірку. З 2016 року всі члени цих органів упродовж своєї каденції подають відкриті щорічні декларації, декларації про зміну майнового стану – за фактом отримання зарплати, будь-яких виплат із бюджету чи будь-яких значних витрат, наприклад, на ремонт автомобіля. Всі члени ВРП і ВККС подають додатково декларацію про родинні зв’язки та декларацію доброчесності. Всі дані відкриті, крім персональних. Система декларування вийшла такою громіздкою, що кількість декларантів дивує навіть міжнародних партнерів, які радили побудувати цю систему для кількасот посадовців. Політичні суб’єкти формування ВРП зобов’язані проводити відкриті конкурси та обирати кандидатури з-поміж переможців. Конкурсні комісії (а вони формуються за участі українських експертів у сфері права і моральних авторитетів) перевіряють і добропорядність, і кваліфікацію, і мотивацію кандидатів. Вони що, роблять це гірше міжнародників, які читають українське законодавство через перекладача? Чи їхній паспорт громадянина України є основою для недовіри до рішень цих комісій? Жодного конкурсу з безальтернативним кандидатом ще не було – завжди є конкуренція. Остаточний вибір роблять і Президент, і парламент, формуючи свою квоту у ВРП. Які претензії?
У 2014 році вже було проведено люстрацію членів ВККС і ВРЮ, у 2016 році ці органи реформовано, а згодом їх склад оновлено: публічно, відкрито, на конкурсах або відкритих виборах з’їздами професійних юридичних спільнот. Чому грантовим організаціям усього цього замало? Знову не ті прізвища? Венеційська комісія у висновку до законопроєкту № 3711 вказала на те, що претензії до окремих представників судової влади не можуть бути підставою для реформування самих інституцій. Судова реформа, якщо її цілі підпорядкувати кадровим питанням, ніколи не закінчиться нічим хорошим. Будуть постійні ротації, люстрації та реорганізації, поки посади не отримає визначене наперед коло людей. Не можна процедури підганяти під конкретні прізвища тих, чиє призначення є бажаним або небажаним.
Для того щоб підвищити довіру до судової влади, думку громадян мають поважати, але це не значить, що позиція кількох грантових організацій має перетворюватися на державну політику. Так само група міжнародних експертів не може перебирати функції держави або контролювати конституційні органи. При цьому кар’єрний шлях цих людей нікому не відомий, жодних критеріїв, жодних перевірок їхньої доброчесності, професійності, майнового стану, громадянства. Але їм надається вирішальний голос і право оцінювати доброчесність українських суддів. У подальшому залучення таких людей до прийняття державних рішень поставить велике питання відповідальності за наслідки тих конкурсів, реформ і призначень, які вони освятили своїм «міжнародним авторитетом». Колегіальні рішення, іноземні громадяни, тимчасові повноваження. Це скидається на разову акцію, але тягар усіх помилок, несподіваних наслідків лягатиме на український бюджет, владні інституції та громадян. З ВККС це вже зараз очевидний приклад. Рік тому наполягали, щоб терміново її розігнати, а нову обіцяли створити за 90 днів. Комісія досі не працює. 13 місяців. Хто відповів за цю безграмотну ідею? Учасники пікету, які закликали блокувати останні засідання Комісії?
Для того щоб підвищити довіру до судової влади, треба підвищити довіру до влади загалом (і до парламенту вона ще нижча, ніж до судів). Для цього треба з повагою ставитися до рішень судів і до самих суддів як до носіїв влади. Виконавча і законодавча влада мають утримуватися від політичної критики судів. А далі потрібен професійний план дій, а не полювання на відьом. Проаналізуйте чинне законодавство, яке стосується судової системи, подивіться судову статистику, опитайте учасників засідань і ви побачите реальну картину. Не чиясь недоброчесність призвела до загальної кризи в судовій системі. Її руйнують постійні зміни законодавства і спроби блокування роботи судової влади через кадрові фільтри, раптові реорганізації органів суддівського врядування, постійне ускладнення доступу до посади судді. Прямі чи побічні, але це наслідки всіх попередніх судових реформ (які частково не відповідають Конституції, як встановив КСУ). І їхнє виправлення – це суто внутрішньополітична проблема і відповідальність. Ті експерти і радники вже поїхали з країни. Запрошуйте нових або спершу подумайте, чому їм потрібно це знову довірити.
Автор: Павло Гречківський, член Вищої ради правосуддя
