Міська рада звернулася до Господарського суду Хмельницької області з позовом до товариства про зобов’язання відповідача вчинити дії з передачі кімнат у гуртожитку у власність територіальної громади м. Хмельницького шляхом підписання акта приймання-передачі з посиланням на положення статей 1, 3, 5, 14, 18 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків».
Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 28 травня 2019 року в позові відмовлено у зв’язку з необґрунтованістю позовних вимог.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 26 вересня 2019 року, залишеною без змін постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 грудня 2021 року, рішення Господарського суду Хмельницької області від 28 травня 2019 року скасовано й ухвалено нове рішення. Цим рішенням позов задоволено, зобов’язано товариство вчинити дії з передачі кімнат у гуртожитку в м. Хмельницькому у власність територіальної громади шляхом підписання акта приймання-передачі.
Товариство звернулося із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 26 вересня 2019 року у справі № 924/57/19 та просило суд скасувати зазначену постанову повністю й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні апеляційної скарги Хмельницької міськради на рішення Господарського суду Хмельницької області від 28 травня 2019 року. Товариство посилалося на те, що в розумінні п. 1 ч. 3 ст. 320 ГПК України виключною обставиною є встановлена Рішенням Конституційного Суду України від 20 жовтня 2021 року № 7-р(ІІ)/2021 у справі № 3-181/2020(440/20) неконституційність норми підпункту «б» п. 1 ч. 3 ст. 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (зі змінами), яку (норму) застосовано судом апеляційної інстанції при вирішенні цього спору. У зв’язку із цим позовні вимоги міської ради в цій справі не підлягають задоволенню. Водночас відповідач зазначив, що з Автоматизованої системи виконавчих проваджень випливає, що виконавче провадження з виконання наказу Господарського суду Хмельницької області від 16 жовтня 2019 року № 924/57/19 на теперішній час не закінчено, тобто постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 26 вересня 2019 року не виконано.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2021 року відмовлено в задоволенні заяви товариства про перегляд за виключними обставинами постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 26 вересня 2019 року.
КГС ВС, не погоджуючись із зазначеною ухвалою апеляційного господарського суду, звернув увагу на таке.
Зі змісту положень п. 1 ч. 3 ст. 320 ГПК України зрозуміло, що для його застосування необхідна сукупність таких умов:
1) встановлена КСУ (не)конституційність закону, іншого правового акта чи їхнього окремого положення, (не)застосованого судом при вирішенні справи;
2) винятковість випадку, яка полягає в тому, що рішення суду ще не виконане, тобто коли наслідки, передбачені ним, остаточно не настали.
У постанові Великої Палати ВС від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 сформульовано правовий висновок, суть якого полягає в тому, що аналіз норм розд. ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення КСУ має пряму (перспективну) дію в часі й застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривали та виникли до ухвалення рішення КСУ, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення КСУ. Тобто рішення КСУ поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Дія рішення КСУ не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися (припинилися) до його ухвалення.
Застереження щодо можливості перегляду судового рішення у зв’язку з виключними обставинами, якщо воно ще не виконане, ґрунтується на принципі юридичної визначеності, який вимагає поваги до принципу res judicata – поваги до остаточного рішення суду. Суть цього принципу полягає в тому, що рішення суду, яке набрало законної сили, є обов’язковим, не може ставитися під сумнів та підлягає виконанню, тобто вирішення судом спірного питання визнається за істину.
Дія принципу res judicata передбачає встановлення у відносинах між сторонами спору, вирішеного остаточним й обов’язковим для сторін судовим рішенням, стану правової визначеності. Вирішуючи господарський спір, суд застосовує правовий акт. Якщо суд доходить висновку, що правовий акт суперечить Конституції України, то не застосовує його з дотриманням порядку, закріпленого ч. 6 ст. 11 ГПК України, і, вирішивши таким чином спір, установлює стан правової визначеності у відносинах між сторонами. За судовим рішенням, яке не потребує виконання, такий стан і наслідки, передбачені судовим рішенням, встановлюються одразу з набранням рішенням сили. Водночас відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження і примусового виконання, зокрема, судових рішень. Наслідки, передбачені судовим рішенням, яке потребує виконання, остаточно настають після виконання цього судового рішення. Саме з виконанням судового рішення реально поновлюються права особи, яка зверталася з відповідним позовом до суду і яка за наслідками виконання цього судового рішення отримує визначеність у правовому статусі, на який може покладатись, реалізуючи свої права та обов’язки.
КГС ВС зауважив, що, звертаючись із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 26 вересня 2019 року, відповідач цілком обґрунтовано зазначав, що в цьому випадку виключною обставиною є встановлена Рішенням КСУ від 20 жовтня 2021 року № 7-р(ІІ)/2021 у справі № 3-181/2020(440/20) неконституційність саме того положення закону (підпункту «б» п. 1 ч. 3 ст. 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (зі змінами)), який було застосовано апеляційним судом при вирішенні цього господарського спору, а зумовлений незавершенням на теперішній час виконавчого провадження факт невиконання постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 26 вересня 2019 року свідчить про дотримання заявником вимог п. 1 ч. 3 ст. 320 ГПК України.
Із порушенням вимог статей 86, 320 ГПК України суд апеляційної інстанції, обмежившись посиланням на неможливість впливу Рішення КСУ від 20 жовтня 2021 року № 7-р(ІІ)/2021 у справі № 3-181/2020(440/20) на спірні правовідносини як такі, що виникли до ухвалення КСУ такого Рішення, а також припущенням про ймовірне порушення товариством житлових прав особи внаслідок визнання неконституційною норми підпункту «б» п. 1 ч. 3 ст. 14 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (зі змінами), взагалі ухилився від дослідження обставини невиконання станом на 20 жовтня 2021 року постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 26 вересня 2019 року у справі № 924/57/19. Така обставина в розумінні п. 1 ч. 3 ст. 320 ГПК України – одна з обов’язкових передумов для перегляду судового рішення за виключними обставинами. Так само цей суд ухилився від дослідження істотної обставини, що з огляду на вірогідне невиконання постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 26 вересня 2019 року спірні правовідносини в цій справі після ухвалення зазначеного Рішення КСУ продовжують існувати (тривають), у зв’язку із чим не можуть вважатися такими, що припинилися.
КГС ВС дійшов висновку про необхідність скасування ухвали апеляційного суду як такої, що постановлена внаслідок неправильного застосування положень п. 1 ч. 3 ст. 320 ГПК України, та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду від 27 вересня 2022 року у справі № 924/57/19 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/106506730.
