Укладення договору управління майном саме по собі не призводить до переходу права власності до управителя. Управитель може набути статусу довірчого власника лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено умовами договору.
Управління арештованим майном АРМА має характер строкового повноваження спеціального призначення, яке виникає на підставі судового рішення або згоди власника. Воно має ознаки тимчасовості (діє до моменту скасування арешту або завершення провадження) та цільового характеру (служить для збереження майна). При цьому управитель відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України від 10 листопада 2015 року № 772-VIII «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» № 772-VIII не має права відчужувати активи, прийняті ним в управління.
Власник активу зберігає право власності навіть у разі передачі майна в управління АРМА. Управління не змінює титулу власності — воно лише обмежує реалізацію окремих правомочностей, як-от користування чи розпорядження, і лише на час дії арешту.
Управління активами, переданими відповідно до ст. 100 КПК України та положень Закону № 772-VIII, не є тотожним або рівнозначним за правовим змістом праву власності, передбаченому статтями 316 та 317 ЦК України.
Оскільки управління активами, здійснюване АРМА, не змінює титулу власності та не перетворює активи на державну власність, саме перебування частки у статутному капіталі товариства в управлінні АРМА не може бути підставою для заборони приватному виконавцеві здійснювати примусове виконання судового рішення.
Виконавець (державний / приватний) не є учасником процедури врегулювання заборгованості, визначеної Законом України «Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу». Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавця виникає обов’язок зупинити вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні з примусового виконання наказу (за винятком витрат на оплату судового збору), а також згідно зі ч. 4 ст. 35 цього Закону — зняти арешт з майна та грошових коштів боржника.
Такі висновки зробив Верховний Суд у складі ОП КГС.
Причиною виникнення спору стало питання щодо наявності / відсутності підстав для задоволення скарг як позивача, так і відповідача на дії приватного виконавця у виконавчому провадженні.
Суд задовольнив скаргу відповідача (боржника), визнавши неправомірною бездіяльність приватного виконавця, яка полягала в незупиненні вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні та незнятті арешту з усіх грошових коштів / електронних коштів і майна, що належать боржнику, у межах суми стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця та витрат виконавчого провадження. Наслідком цього рішення стало зобов'язання приватного виконавця зупинити вчинення виконавчих дій з примусового виконання наказу суду, зняти арешт із майна та всіх грошових коштів / електронних грошей, що перебувають на відкритих рахунках / електронних гаманцях і належать боржнику, у межах суми стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця та витрат виконавчого провадження.
Суд апеляційної інстанції ухвалу місцевого господарського суду змінив у мотивувальній частині, в решті – залишив без змін, вказавши, що приватний виконавець не мав права відкривати виконавче провадження та здійснювати виконавчі дії щодо майна боржника, оскільки частка держави у його статутному капіталі, з урахуванням її перебування в управлінні АРМА, становить понад 25 %.
ОП КГС ВС скасувала постанову суду апеляційної інстанції, а ухвалу місцевого господарського суду залишила без змін.
Постанова ОП КГС ВС від 16 травня 2025 у справі № 903/421/24 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/127498832.
