Суд при розгляді позову про захист трудових прав зобов’язаний тільки з’ясувати наявність підстав для звільнення.
Рівненський апеляційний суд переглянув апеляційну скаргу позивачки, подану на рішення місцевого суду, яким їй відмовлено у задоволенні позову про стягнення середньої заробітної плати та поновленні на роботі.
Колегія суддів прийшла до висновку про відхилення апеляційної скарги, доводи якої зводились до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи.
Із матеріалів справи відомо, що позивачка обіймала посаду лікаря акушера-гінеколога в одному з медичних закладів Рівного.
Її було звільнено з посади у зв’язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі у тексті — КЗпП України).
Вважаючи своє звільнення незаконним з підстав невиконання роботодавцем вимог ч. 1 ст. 42 КЗпП України щодо її переважного права на залишення на роботі, а також порушення вимог ч. 2 ст. 40, ч.3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, позивачка звернулася до суду за захистом трудових прав.
Апеляційний суд прийшов до висновку про законність і обґрунтованість рішення суду попередньої інстанції та залишив його без змін.
В обґрунтування скорочення чисельності штату працівників відповідач вказав, що проводилося воно з метою вдосконалення діяльності роботи медичного закладу, раціонального використання трудових ресурсів та адекватного навантаження на працівників, оптимізації роботи установи, шляхом виведення відділення, в якому працювала позивачка, із структури кабінету, оскільки він фактично дублював завдання, які здійснюють інші структурні підрозділи підприємства.
Директор комунального підприємства повідомив профспілковий комітет про наступне вивільнення працівників у зв’язку з оптимізацією та змінами в організації виробництва і праці.
Редакцію нового штатного розпису та структури було погоджено Постійною комісією з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства Рівненської обласної ради.
Позивачку за два місяці до звільнення повідомили про наступне вивільнення та запропонували їй на вибір 30 вакантних посад на підприємстві, від яких медикиня відмовилася, вказавши у повідомленні, що просить надати їй посаду згідно з її кваліфікацією.
Адміністрація медичного закладу звернулася до профспілкового комітету підприємства з поданням про надання дозволу на розірвання трудового договору з позивачкою, у зв’язку зі скороченням чисельності і штату працівників на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП.
Профспілковий комітет повідомив про те, що згідно з ч.2 ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», у період дії воєнного стану норми статті 43 КЗпП України не застосовуються, крім випадків звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів. Тому згода профспілкового комітету на розірвання трудового договору з працівником, який є членом первинної профспілкової організації, але не є членом виборного профспілкового органу, законодавством не передбачена.
У день звільнення позивачка отримала письмове повідомлення про наявні 24 вакантні посади, які її також не зацікавили. Вакантні посади, які б відповідали кваліфікації позивачки, а також лікарським рекомендаціям щодо її умов праці, у роботодавця на період її попередження про наступне вивільнення були відсутні.
Суд апеляційної інстанції при розгляді цього спору взяв до уваги норми чинного законодавства, які застосовуються при розгляді справ про трудові спори.
Так, норми закону тлумачать, що підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства. Втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.
Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц, від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц, від 30 вересня 2021 року у справі № 462/1930/19, суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить виключно власникові або уповноваженому ним органу, суд зобов’язаний тільки з’ясувати наявність підстав для звільнення.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність порушення відповідачем порядку вивільнення позивачки, а саме — невиконання вимог закону щодо працевлаштування її на іншій посаді, що відповідає кваліфікації позивачки.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про неврахування місцевим судом переважного права позивачки на залишення на роботі.
Положення ст. 42 КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі застосовується при скороченні однорідних професій та посад. Натомість у спорі, який переглянув апеляційний суд, скорочено одну наявну посаду лікаря-акушера-гінеколога кабінету відділення. Отже, у роботодавця не виник передбачений згаданою статтею обов’язок перевірки та порівняння кваліфікації і продуктивності праці працівників, посади яких скорочуються, оскільки скорочено одну посаду.
Постанова Рівненського апеляційного суду від 25 вересня 2025 року у справі № 569/20255/24 (провадження № 22-ц/4815/1245/25).
