Залишивши без змін рішення місцевого суду, яким скасовано неправомірні рішення органу місцевого самоврядування про вилучення у позивачки земельних ділянок та передачу їх у власність відповідачеві. Також цим рішенням визнано недійсними державні акти на право власності на спірні земельні ділянки й припинено право власності відповідача на них.
Рівненський апеляційний суд переглянув рішення місцевого суду, яке в апеляційному порядку оскаржив відповідач у справі. Просив його скасувати, застосувавши позовну давність, яка сплинула через 3 роки після написання позивачкою заяви про припинення користування землею, та ухвалити нове судове рішення — про відмову у задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів відмовила відповідачеві у задоволенні апеляційної скарги, зважаючи на такі обставини справи.
У справі відомо, що позивачка у 1989 році на підставі укладеного договору купівлі-продажу набула права власності на житловий будинок із надвірними будівлями, розташованими на земельній ділянці розміром 1833 кв. м..
Договір буд зареєстрований у виконавчому комітеті селищної ради та в Рівненському бюро технічної інвентаризації, а право власності зареєстровано за позивачкою.
Рішенням селищної ради народних депутатів у 1997 році позивачці було виділено земельні ділянки у приватну власність для обслуговування будинку та для ведення особистого селянського господарства.
Це рішення ніким оскаржене не було і його незаконність в судовому порядку не визнавалася, відповідно не було необхідності досліджувати обставини наявності рішення про делегування виконавчому комітету повноважень щодо розпорядження земельними ділянками ще й з огляду на принцип правової невизначеності.
Європейський суд з прав людини встановив, що статтю 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року можна застосувати до захисту «правомірних очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. «Правомірні очікування» виникають в особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави та розраховувати на певний стан речей (рішення від 23 жовтня 1991 року у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії»( Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland)).
Тобто є правильними висновки місцевого суду про відсутність підстав вважати вказане рішення незаконним, про що стверджував сусід-відповідач, зокрема і з позиції того, що громадянин України, який у межах, наданих законодавством України, набув права на земельну ділянку, не може нести негативних наслідків у зв’язку з порушенням процедури прийняття рішення органами влади чи місцевого самоврядування, які, як презюмується, діють у межах правового поля.
Не знайшли свого підтвердження і доводи апелянта про скерування позивачкою заяви до селищної ради про добровільну відмову від права користування земельними ділянками (ні в письмовій, ні в усній формі).
Рішення селищної ради про припинення права позивачки користування земельною спірною ділянкою за добровільною відмовою, виведення в землі запасу та надання відповідачеві дозволу на розроблення проєкту відведення земельної ділянки з наступною передачею у власність за рахунок земель запасу для будівництва житлового будинку і господарських споруд та для ведення особистого селянського господарства було прийнято, зокрема, з посиланням на відсутність на ділянці будівель, споруд. Однак суд попередньої інстанції правильно встановив, що хоча житловий будинок було розібрано, надвірні будівлі залишились і є по цей час. Це свідчить про безпідставність посилання селищної ради на відсутність будівель та споруд при ухваленні рішення про припинення права користування землею позивачки.
З огляду на зазначене вище, місцевий суд дійшов правильного висновку, що в селищної ради були відсутні правові та фактичні підстави для припинення права позивача на користування ділянками та прийняття оскаржуваних рішень про видачу відповідачеві державних актів на спірні земельні ділянки, які суд першої інстанції визнав недійсними.
Також суд правильно відхилив заяву відповідача про застосування строку позовної давності, оскільки селищна рада не повідомляла позивачку про прийняті рішення, а відповідач займався оформленням права власності без відома позивачки.
Позивачка дізналась про порушення свого права, отримавши копії відповідних документів на запит адвоката, й одразу зініціювала звернення до місцевого суду з позовом до відповідачів про визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування та державних актів на право власності на земельну ділянку, припинення права власності на земельні ділянки.
Рівненський апеляційний суд, врахувавши обставини справи, положення практики Європейського суду з прав людини та Верховного Суду, прийшов до висновку про залишення оскарженого відповідачем рішення суду попередньої інстанції без змін, а апеляційної скарги — без задоволення.
Постанова Рівненського апеляційного суду від 11 грудня 2025 року у справі № 562/3101/19 (провадження № 22-ц/4815/1058/25).
