Ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам’ятка археології, є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду.
У цій справі прокуратура звернулася до суду в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні землями історико-культурного призначення, які були передані в комунальну власність і перебувають в оренді (суборенді).
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, зокрема з підстав обрання прокурором неналежного способу захисту. Суд першої інстанції виснував, що в разі коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне володіння, для захисту права власності слід застосовувати віндикаційний позов. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові, частково задовольнив позов і, зокрема, зобов’язав відповідачів повернути земельну ділянку державі.
Перед Великою Палатою Верховного Суду в цій справі постало питання щодо ефективного способу захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам’ятка археології.
Вирішуючи це питання, Велика Палата ВС вчергове нагадала, що у випадках, коли на певний об’єкт за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об’єкта. Тому порушення права власності держави слід розглядати як таке, що не пов’язане з позбавленням власника володіння, навіть за наявності фізичного зайняття ділянки порушником.
Велика Палата ВС звернула увагу, що для об’єктів культурної спадщини характерними ознаками є цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності. Зазначене вирізняє, зокрема, нерухомі об’єкти культурної спадщини з-поміж іншого нерухомого майна. Такі об’єкти потребують особливої правової охорони.
Отже, у разі включення певного об’єкта до переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини або до переліку пам’яток місцевого, загальнодержавного значення тощо особа, проявивши розумну обачність, може й повинна знати про те, що нерухоме майно, яке вона має намір набути у приватну власність, є нерухомим об’єктом культурної спадщини.
З урахуванням наведеного ВП ВС виснувала, що ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам’ятка археології, є негаторний позов. Такий позов, спрямований на усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця.
Водночас Велика Палата ВС наголосила, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, зобов’язання повернути не тільки ту частину земельної ділянки, яка накладається на пам’ятку археології, а й ту, яка не є спірною і правомірність надання в оренду (суборенду) якої не ставиться під сумнів, є втручанням, яке не може визнаватися законним.
Суди встановили, що площа пам’ятки археології (городище «Шеєрманівське») становить приблизно 5,5 га, тоді як загальна площа спірної земельної ділянки — 34,5883 га. Тож лише невелика частина ділянки належить до пам’ятки археології.
Отже, у цій справі ВП ВС скасувала постанову апеляційного суду і направила справу на новий апеляційний розгляд, зазначивши про необхідність урахування принципу належного урядування та оцінки законності й пропорційності втручання в майнові права орендаря і суборендаря з огляду на те, що лише невелика частина площі спірної земельної ділянки належить до пам’ятки археології.
Постанова ВП ВС від 4 березня 2026 року у справі № 922/264/24 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/135044561.
