Повноваження скасувати судове рішення з направленням справи на новий розгляд, якщо суд нижчої інстанції прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов’язки осіб, що не були залучені до участі у справі (п. 8 ч. 1 ст. 310 ГПК України), суд касаційної інстанції здійснює незалежно від вимог і доводів касаційної скарги, а також незалежно від того, чи звернулися з касаційною скаргою особи, про права, інтереси та (або) обов’язки яких суд нижчої інстанції ухвалив рішення.
Такі висновки зробила Велика Палата Верховного Суду.
У цій справі прокурор звернувся з позовом про скасування рішення міськради, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна в кінцевого набувача. Позов прокурора обґрунтовано, зокрема, тим, що рішення міськради не відображає волю територіальної громади як власника майна, а також порушенням процедури приватизації.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд це рішення скасував та ухвалив нове – про задоволення позову в частині витребування майна на користь територіальної громади.
Розглядаючи касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду передовсім дослідила питання про те, що таке рішення суду про права, інтереси та (або) обов’язки особи (п. 8 ч. 1 ст. 310 ГПК України), і звернула увагу, що ухвалення такого рішення щодо осіб, які не були залучені до участі у справі, порушує не лише їхні матеріальні права, а й фундаментальні процесуальні гарантії справедливого судового розгляду (п. 1 ст. 6 Конвенції). Таке порушення становить суттєвий «дефект правосуддя», виправлення якого законодавець дозволяє через встановлення винятку з принципу остаточності судового рішення.
З огляду на публічну вагу цієї гарантії повноваження скасувати рішення на підставі п. 8 ч. 1 ст. 310 ГПК України суд касаційної інстанції здійснює незалежно від вимог та доводів касаційної скарги, а також незалежно від того, чи звернулася зі скаргою сама незалучена особа. Такий підхід, що застосовується ex officio, покликаний не допустити спрямування обов’язкового до виконання присуду, який міститься в резолютивній частині рішення, проти особи, яка не брала участі у справі.
Водночас ВП ВС зауважила, що процесуальний закон визначає підстави для повного або часткового скасування рішень, і якщо судове рішення лише частково ухвалено про права, інтереси та (або) обов’язки особи, яка не була залучена до участі у справі, – воно підлягає скасуванню з направленням на новий розгляд саме в цій відокремлюваній частині, за умови, що висновки в ній не становлять невід’ємної частини висновків в іншій частині рішення.
Велика Палата Верховного Суду у цій справі також дослідила інші питання.
Першим таким питанням стало з’ясування статусу прокурора, і за наслідком його вирішення ВП ВС виснувала, що якщо прокурор захищає суто інтереси територіальної громади, то вона в особі відповідного органу місцевого самоврядування є позивачем за таким позовом, навіть якщо, за твердженням прокурора, саме внаслідок незаконних дій (рішення, правочину) цього органу порушено інтереси громади.
Вирішуючи питання стосовно ефективності способів захисту, а саме щодо необхідності оспорювання правочину про відчуження майна його стороною як підстави вимагати повернення майна, ВП ВС виснувала, що у випадку, коли майно, відчужене за правочином, намагається повернути собі сторона цього правочину, то вона для цього повинна мати підставу діяти всупереч власному волевиявленню, втіленому в цьому правочині, тобто мають бути підстави для визнання правочину недійсним і він має бути визнаний судом недійсним. Натомість, якщо власник домагається в суді повернення йому майна, яке вибуло з його володіння поза його волею, стало предметом правочинів з відчуження, стороною яких він не був, належним способом захисту є лише витребування цього майна.
В аспекті оцінки добросовісності набувача майна ВП ВС звернула увагу на те, що фактори, з якими закон (ст. 388 ЦК України) пов’язує можливість віндикації майна, – це добросовісність (недобросовісність) набувача майна та наявність обставин, за яких витребування можливе також у добросовісного набувача. Кожен із цих факторів досліджується послідовно стосовно кожного набувача в ланцюгу набувачів, якщо про існування відповідних обставин стверджує сторона, яка несе тягар їх доведення. Тобто якщо майно було набуте добросовісним набувачем за відплатним правочином і за положеннями ст. 388 ЦК України не могло бути витребуване в цієї особи власником, то подальше розпорядження цією особою майном (в тому числі відчуження його за безвідплатним правочином) не створює підстави для витребування в нового набувача.
У цій справі ВП ВС дійшла висновку, що апеляційний суд не ухвалював рішення про права, інтереси та (або) обов’язки особи, незалученої до участі у справі, що було б безумовною підставою для його скасування, однак визнала помилковими висновки апеляційного суду про неналежність як способу захисту визнання недійсним договору купівлі-продажу та встановила використання апеляційним судом недопустимих доказів для встановлення обставин, що мають суттєве значення, а саме недобросовісності набувачів спірного майна.
З урахуванням наведеного ВП ВС скасувала постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та про витребування майна, направивши справу в цій частині на новий розгляд до апеляційного суду.
Постанова ВП ВС від 4 березня 2026 року у справі № 922/5241/21 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/135044563.
