Рівненський апеляційний суд переглянув рішення суду попередньої інстанції, яке оскаржив відповідач у справі, наполягаючи на його скасуванні та ухваленні нового, яким стягнути з нього на користь позивачки аліменти в розмірі 50% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, а не 1/10 всього заробітку, який він отримує за місцем роботи.
Суд апеляційної інстанції відмовив відповідачеві у задоволенні апеляційних вимог з наступних підстав.
Суду відомо, що позивачка у справі — непрацездатна й отримує пенсію за віком. Жінка має супутні захворювання і на їх лікування щомісячно витрачає значну частину свого доходу.
До одруження син пенсіонерки, відповідач у справі, проживав з нею, витрати, в тому числі й на оплату житлово-комунальних послуг за квартиру, співвласниками якої є сторони у справі, вони здійснювали разом.
Після переїзду з дружиною та новонародженою донькою до орендованого житла, відповідач відмовився допомагати позивачці й вона звернулася до суду з позовом про стягнення аліментів на утримання непрацездатної матері.
Суд першої інстанції частково задоволив позовні вимоги і стягнув на користь позивачки утримання в розмірі 1/10 із синових доходів щомісячно і довічно, замість ¼, як наполягала пенсіонерка.
Таке рішення місцевого суду вмотивоване передбаченим законом обов’язком повнолітніх дітей утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, та обґрунтоване належними і достатніми доказами, які свідчать про те, що позивачка у справі в силу свого віку є непрацездатною, отримує пенсію за віком, розмір якої є недостатнім для забезпечення достатнього рівня життя, лікування, якого вона постійно потребує у зв’язку з хворобою, а відповідач має матеріальну спроможність таку допомогу надавати.
Приймаючи таке рішення, суд попередньої інстанції врахував, і з цим погодився апеляційний суд, матеріальне становище відповідача та наявність у нього на утриманні доньки і дружини, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною до трирічного віку.
Залишаючи оскаржуване рішення без змін, суд апеляційної інстанції врахував норми чинного законодавства й практику Верховного Суду, які врегульовують спори у такій категорії справ.
Отже, за положеннями ст. 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Згідно зі ст. 205 цього Кодексу, суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі або в частці від заробітку з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін. При визначенні розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей, до яких не пред’явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків.
Згідно із ч.ч. 1, 3 ст. 172 Сімейного кодексу України, повнолітні дочка, син зобов’язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнені кошти на покриття витрат, пов’язаних із наданням такого піклування.
Оскільки положення статей 202, 203 Сімейного кодексу України, які регулюють спірні правовідносини, не передбачають врахування лише прожиткового мінімуму, встановленого законом, як обов’язкової умови для стягнення чи відмови у стягненні аліментів із дітей на утримання непрацездатних батьків, то апеляційний суд відхилив покликання апелянта на те, що йому як синові належить сплачувати позивачці як матері аліменти в розмірі 50 % прожиткового мінімуму для осіб, що втратили працездатність.
Відхилив апеляційний суд і покликання відповідача на те, що розмір пенсії позивачки, який перевищує розмір прожиткового мінімуму для осіб, що втратили працездатність, є підставою для відмови у задоволенні її вимог про стягнення аліментів.
Не підтвердились при розгляді спору й твердження апелянта про наявність у позивачки рахунків у банку, що дозволяють їй себе матеріально утримувати.
Натомість наявні в матеріалах справи медичні документи, які свідчать про хронічні захворювання у позивачки та необхідність постійного лікування, і відповідно, потреби у витратах на медикаменти та обстеження.
Оцінивши обставини справи у взаємозв’язку із нормами закону, що регулює такі правовідносини, апеляційний суд прийшов до переконання, що визначений місцевим судом розмір аліментів, які підлягають до стягнення з працевлаштованого відповідача на користь позивачки, є достатнім та справедливим, не порушує прав ні отримувача, ні платника аліментів, а також забезпечуватиме належний рівень життя позивачки.
