Суд зобов’язаний перевірити наявність згоди власника альтернативного житлового приміщення при виселенні особи без надання іншого житла, якщо право проживання не встановлено законом.
Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду.
У справі, що переглядалася, позивач просив виселити відповідачку, двох її малолітніх дітей та матір із житлового будинку без надання іншого житла, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що на підставі договору дарування він є новим власником спірного житлового будинку, а відповідачі не є членами його сім’ї та перешкоджають йому користуватися майном. Натомість відповідачка подала зустрічний позов, наполягаючи на визнанні за нею та її дітьми права користування спірним житлом, оскільки вона та її діти зареєстровані й проживають там з народження як члени сім’ї колишнього власника і це приміщення є їхнім єдиним житлом.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні первісних і зустрічних позовних вимог. Апеляційний суд скасував рішення районного суду та ухвалив нове судове рішення, яким первісний позов задовольнив, а в зустрічному позові відмовив, зробивши висновок, що виселення відповідачів, у тому числі двох малолітніх дітей, є законним і пропорційним, з огляду на наявність у матері відповідачки (теж відповідачка за первісним позовом) у власності житлового будинку, тоді як для позивача подарований будинок є єдиним житлом.
КЦС ВС, скасовуючи постанову апеляційного суду в частині виселення матері та її двох дітей (в іншій частині постанова суду не оскаржувалася) та направляючи справу в цій частині на новий апеляційний розгляд, зробив такі правові висновки.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом (ч. 1 ст. 109 ЖК України).
Громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди (ч. 1 ст. 150 ЖК України).
Верховний Суд звернув увагу на те, що суди попередніх інстанцій досить широко навели судову практику ЄСПЛ з питань, які стосуються предмета цього судового спору, без наявності суперечностей у ній. Фактично розбіжності судів попередніх інстанцій відбулись у безпосередній оцінці виправданого та пропорційного втручання у право відповідачки та її дітей користуватися спірним житловим будинком.
Поняття суспільного інтересу невіддільно пов’язане із законністю в суспільстві – дотриманням вимог закону. Тому протилежне призводить і до невідповідності суспільному інтересу. Закон не виключає можливості втручання у право відповідачки користуватися спірним житловим будинком, наявність якої має визначатися конкретними обставинами справи, які мають бути належним чином встановлені.
Отже, втручання у право на житло має бути не лише пропорційним, а й насамперед законним. Хоча апеляційний суд вважав виселення пропорційним через наявність у матері відповідачки іншого великого житлового будинку, він не врахував, що законність переїзду залежить від волі власниці такого майна. Відповідачка є повнолітньою особою, а тому вона не має автоматичного права на проживання в будинку своєї матері лише на підставі родинних зв’язків.
З огляду на викладене КЦС ВС визнав висновок апеляційного суду про відсутність порушення права відповідачки та її дітей на житло передчасним, оскільки реалізація можливості переселення сім’ї прямо залежить від згоди власниці іншого житла (баби дітей). За умови заперечення власниці відповідачка та її діти фактично залишаються без гарантованого законом місця проживання, оскільки спірний будинок є їхнім єдиним житлом, де вони зареєстровані та проживають з народження.
Таким чином, апеляційний суд не встановив обставин, які б підтверджували, що таке виселення не призведе до порушення прав, гарантованих ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для відповідачки та її дітей.
Постанова КЦС ВС від 28 січня 2026 року у справі № 450/3785/19 (провадження № 61-11106св22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/133947123.
