Яким орган місцевого самоврядування порушив вимоги земельного законодавства, затвердивши проєкт землеустрою та передачу безоплатно у власність рівнянці частину земельної ділянки. Міська рада фактично віддала мешканці Рівного частину вулиці, яка є землею загального користування.
Колегія суддів переглянула судове рішення, оскаржене представником позивачки, якій місцевий суд відмовив у задоволенні позову до міської ради та власниці спірної земельної ділянки про визнання недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку.
Апелянтка просила скасувати оскаржене рішення суду першої інстанції, з ухваленням нового — про задоволення її позовних вимог.
Рівненський апеляційний суд прийшов до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, зважаючи на норми чинного законодавства та обставини справи.
Суд встановив, що відповідачка на підставі договору дарування набула у власність домоволодіння у Рівному та одночасно земельну ділянку, на якій воно розташоване.
За зверненням відповідачки до міської ради на черговій сесії було прийнято рішення «Про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення рівнянці безоплатно у власність земельної ділянки на вулиці, на якій розташована частина прибудинкової території» (далі у тексті — Проєкт).
Після присвоєння спірній земельній ділянці кадастрового номера, на черговій сесії орган самоврядування ухвалив рішення про затвердження Проєкту, у зв’язку з чим відповідачка набула у приватну власність спірну земельну ділянку.
За заявою відповідачки державний реєстратор відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно прийняла рішення про об’єднання двох ділянок та присвоєння їм одного кадастрового номера.
Позивачка у справі є власницею сусідньої земельної ділянки та стала суміжним землекористувачем відповідачки після набуття нею права власності на земельну ділянку.
Отже, між сторонами у справі виник конфлікт щодо користування частиною земельної ділянки, яка на підставі рішення міської ради безоплатно перейшла у власність відповідачки, частина з якої є вулицею та використовується позивачкою для входу/виходу до свого будинковолодіння.
Не погодившись із рішенням суду попередньої інстанції, апеляційний суд вказав на наступне.
Відповідно до пункту «г» частин 1 та 3 ст. 121 Земельного кодексу України (далі у тексті — ЗК України) громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 га, в селищах — не більше 0,15 га, в містах — не більше 0,10 га.
Як вбачається зі змісту оскарженого позивачкою рішення міської ради, відповідачці передано у власність земельну ділянку, площею 242 м.кв для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Разом з тим, як уже зазначалося вище, рівнянка на підставі договору дарування одночасно з правом власності на домоволодіння набула у власність земельну ділянку для обслуговування домоволодіння площею 0,10 га.
Частина гаража, який на праві власності належить відповідачці, фактично знаходиться за межами земельної ділянки 0,10 га, що й стало підставою для її звернення до органу самоврядування для оформлення права власності на земельну ділянку під спорудою.
Відповідачка реалізувала своє право на правове оформлення права власності на спірну земельну ділянку.
Разом з тим, міська рада, вирішуючи питання про передання у власність рівнянці земельної ділянки, на якій розташований гараж, фактично передала їй земельну ділянку значно більшої площі, ніж площа належної їй споруди, включно з вулицею, яка є землею загального користування.
Згідно із ч. 1 ст. 83 ЗК України землі, які на праві власності належать територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
За змістом пункту «а» ч. 4 ст. 83 цього Кодексу до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі загального користування населених пунктів (вулиці, проїзди, шляхи тощо).
Матеріалами справи підтверджується, що частина спірної земельної ділянки відповідачки приватизована, зокрема, за рахунок земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність.
Таку обставину відповідачі не спростували.
Оскільки орган місцевого самоврядування порушив вимоги земельного законодавства при переданні земельної ділянки у власність відповідачки, апеляційний суд виснував про визнання рішення міської ради недійсним.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому п. 1 ч. 7 ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.
Отже, позовна вимога про визнання недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування про передання у власність відповідачки частини спірної земельної ділянки є підставою для припинення державної реєстрації речових прав, здійсненої на його підставі.
Позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності відповідачки на земельну ділянку, а також про визнання недійним та скасування рішення міської ради про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення відповідачці безоплатно у власність земельної ділянки, на якій розташована частина прибудинкової споруди (останнє є лише стадією процесу отримання права власності на користування на земельну ділянку та не гарантує набуття такого права на земельну ділянку), не підлягають до задоволення.
Відповідні висновки викладені у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16 (провадження № 14-301цс18), де Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.
Колегія суддів постановила скасувати оскаржене позивачкою рішення суду попередньої інстанції та ухвалити нове — про задоволення позову частково: визнала недійсним та скасувала рішення міської ради «Про затвердження проєкту землеустрою про передачу безоплатно у власність відповідачці земельної ділянки, на якій розташована частина прибудинкової споруди».
У задоволенні решти вимог апеляційний суд позивачці відмовив.
Постанова Рівненського апеляційного суду від 09 липня 2026 року у справі № 569/8474/25 (провадження № 22-ц/4815/1001/26).
