За фактом самовільного залишення військовиком місця тимчасової дислокації підрозділу військової частини Державним бюро розслідувань внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато розслідування за ч. 4 ст. 408 Кримінального кодексу України (самовільне залишення військової частини або місця служби з метою ухилитися від військової служби, вчинене в умовах воєнного часу). Відомостей про закриття кримінального провадження немає, тому задоволення заяви про визнання чоловіка безвісно відсутнім порушуватиме принцип добросовісності цивільних правовідносин та є передчасним, оскільки існує вірогідність умисного переховування військовослужбовця від правоохоронних органів.

Суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого суду, оскаржене представницею заявниці, яким її довірительці відмовлено у задоволенні заяви про визнання чоловіка-військовослужбовця безвісно відсутнім.

Апелянтка вказала, що така позиція суду першої інстанції позбавляє заявницю можливості укладення договорів з житлово-комунальними організаціями, права оформлення спадщини та відстрочки спільному з чоловіком синові.

Просила скасувати оскаржене судове рішення та ухвалити нове, яким заяву про визнання військовослужбовця безвісно відсутнім задовольнити.

Колегія суддів прийшла до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, зважаючи на такі підстави.

Суду відомо, що заявниця є дружиною військовослужбовця, який відповідно до наказу командира військової частини із червня 2024 року вважається таким, що самовільно залишив розташування військової частини, та йому припинено всі види забезпечення. Іншими наказами військовика увільнено від займаної посади і зараховано в розпорядження командира в/ч, призупинено військову службу та дію контракту про проходження громадянином України військової служби в Збройних Силах України.

За результатами службового розслідування встановлено, що під час виконання бойових завдань троє військових, серед яких і чоловік заявниці, самовільно залишили бойову позицію.

За цим фактом ДБР внесло відомості до ЄРДР та розпочало розслідування за ознаками ч. 4 ст. 408 КК України (дезертирство, вчинене в умовах воєнного стану).

У серпні 2024 року було відкрито кримінальне провадження за ч. 1 ст. 115 КК України (умисне вбивство) за фактом зникнення безвісти військовослужбовця.

Відповідно до ст. 43 Цивільного кодексу України, фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України (далі у тексті — ЦПК України).

За змістом п. 3 ч. 1 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою.

Безвісна відсутність — це посвідчення в судовому порядку тривалої відсутності фізичної особи в місці її постійного проживання за умов, що не вдалося встановити місця її знаходження (перебування). При визнанні особи безвісно відсутньою застосовується презумпція, що особа є живою, однак встановити її місце знаходження у цей час неможливо, причому вказана презумпція має спростовний характер.

Рівненський апеляційний суд, оцінивши наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, врахувавши факт самовільного залишення військовослужбовцем місця тимчасової дислокації підрозділу військової частини та проведення досудового розслідування щодо нього у кримінальному провадженні за ч. 4 ст. 408 КК України, вважає, що задоволення заяви про визнання військовика безвісно відсутнім порушуватиме принцип добросовісності цивільних правовідносин та є передчасним, оскільки існує вірогідність умисного його переховування від правоохоронних органів.

Таким чином, апеляційний суд виснував, що суд першої інстанції правильно, всебічно і повно встановив обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами, та застосував правові норми, які підлягають застосуванню, у зв’язку з чим оскаржене рішення залишено без змін, як ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Постанова Рівненського апеляційного суду від 10 вересня 2026 року у справі № 569/19630/25 (провадження № 22-ц/4815/1737/26).