Виселення з житла допускається лише добровільно або в судовому порядку. Особа, яку без її згоди та рішення суду фактично позбавили доступу до іпотечного житла, може вимагати вселення, відшкодування збитків та/або компенсації моральної шкоди.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, забезпечуючи єдність судової практики.
У справі, що переглядалася, після звернення стягнення на квартиру в позасудовому порядку за вимогою кредитора новий власник замінив замки і позбавив позивачку, яка проживала в ній як член сім’ї попередньої власниці, доступу до житла. Вважаючи, що її фактично виселили без згоди, судового рішення та надання іншого житлового приміщення, позивачка звернулася до суду з вимогами про вселення до квартири та компенсацію моральної шкоди.
Суд першої інстанції частково задовольнив позов, вселив позивачку до квартири і стягнув на її користь 5 тис. грн компенсації моральної шкоди. Апеляційний суд скасував це рішення та відмовив у задоволенні вимог позивачки, вважаючи, що припинення права власності на житло попередньої власниці припинило й похідне право членів її сім’ї користуватися ним.
ОП КЦС ВС скасувала постанову апеляційного суду та залишила в силі рішення суду першої інстанції, зробивши правові висновки, які мають враховуватися судами при застосуванні відновідних норм права (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Способами захисту суб’єктивних цивільних прав є визначені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.
У кожній конкретній справі позивач на власний розсуд обирає спосіб (способи) захисту його порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.
ОП КЦС ВС виходила з того, що відповідно до ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на повагу до житла, а втручання в це право допускається лише відповідно до закону та за умови його необхідності в демократичному суспільстві.
Сама по собі зміна власника нерухомого майна не свідчить про автоматичне припинення набутого в установленому законом порядку права користування ним. Навіть якщо законне право особи на зайняття житла припинилося, виселення такої особи має бути оцінене на предмет пропорційності відповідно до ст. 8 Конвенції.
ОП КЦС ВС зазначила, що в цій справі позивачка була правомірно вселена до квартири, а новий власник знав про її право користування житлом та зареєстроване місце проживання при набутті права на квартиру. Замінивши замки, він позбавив її доступу до квартири, що фактично становило виселення. Водночас позивачка не давала згоди на добровільне звільнення житла, судового рішення про її виселення не було, іншого постійного житлового приміщення їй не надали.
З урахуванням встановлених обставин та з метою забезпечення єдності судової практики ОП КЦС ВС сформулювала такий висновок щодо застосування норм права: виселення проводиться добровільно або в судовому порядку, при цьому про його добровільність може свідчити самостійне звільнення особою житла. Позасудове виселення не допускається. Особа, яку виселили з порушенням установленого порядку, не обмежена у виборі способу захисту та може вимагати як вселення до житла, так і відшкодування збитків та/або компенсації моральної шкоди.
У зв’язку із цим ОП КЦС ВС відступила від висновку, викладеного в постанові КЦС ВС від 14 травня 2025 року у справі № 159/3927/23, згідно з яким у разі порушення вимог щодо надання іншого житла особа могла вимагати зобов’язати надати їй відповідне житлове приміщення та відшкодувати шкоду.
Посилання на повний текст постанови ОП КЦС ВС від 7 вересня 2026 року у справі № 308/16652/23 (провадження № 61-207сво25) буде невідкладно додано після його оприлюднення в ЄДРСР.
