Щодо застосування норми, передбаченої абз. 1 ч. 4 ст. 132 КПК України
У разі закриття слідчим, прокурором кримінального провадження в порядку, передбаченому КПК України, заходи забезпечення кримінального провадження, серед яких і арешт майна, припиняють свою дію в силу прямої вказівки ч. 4 ст. 132 КПК України.
Щодо застосування норм, передбачених ст. 309, ч. 4 ст. 399 КПК України, у їх взаємозв’язку із приписами статей 170–174 КПК України
Ухвала слідчого судді про скасування арешту майна або відмову в його скасуванні, постановлена після закриття кримінального провадження, не передбачена кримінальними процесуальними нормами, тому суд апеляційної інстанції не вправі відмовити в перевірці законності такого рішення, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 та ст. 309 КПК України.
Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК України, статей 124, 129 Конституції України.
Щодо застосування норми, передбаченої ч. 9 ст. 100 КПК України, у взаємозв’язку з нормами, передбаченими статтями 171–174 КПК України
Ухвала суду, постановлена на підставі ч. 9 ст. 100 КПК України після закриття кримінального провадження слідчим або прокурором, за якою вирішено питання про долю речових доказів і документів, може бути оскаржена як в апеляційному, так і в касаційному порядку.
Постановлена слідчим суддею в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України ухвала про вирішення питання про долю речових доказів і документів може бути оскаржена в апеляційному порядку на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК України як така, що не передбачена КПК України.
Такі висновки зробила об’єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
ОП ККС ВС зауважила, що імперативні приписи ч. 4 ст. 132 КПК України є нормами, за якими в КПК України встановлено порядок припинення арешту майна після закриття кримінального провадження і застосування яких у взаємозв’язку з положеннями ч. 1 ст. 170 цього Кодексу скасовує обмеження, застосовані під час досудового розслідування.
Таким чином, у разі закриття кримінального провадження постановою слідчого або прокурора ухвала слідчого судді про накладення арешту на майно (речові докази) припиняє свою дію, з огляду на що припиняє свою дію і застосоване слідчим суддею позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування відповідним майном. Після закриття слідчим кримінального провадження в порядку, передбаченому законом, речовий доказ перебуває у володінні органу досудового розслідування за відсутності процесуального рішення про арешт майна.
Також ОП ККС ВС констатувала, що оскільки ухвала слідчого судді про скасування арешту майна, ухвалена після закриття слідчим кримінального провадження, не передбачена кримінальними процесуальними нормами, суд апеляційної інстанції позбавлений права відмовити в перевірці законності такого рішення, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК України.
Приписи статей 174, 309 КПК України містять імперативи, які підлягають застосуванню під час здійснення кримінального провадження, з огляду на що встановлена ними заборона оскаржити в апеляційному порядку ухвалу слідчого судді про скасування арешту майна поширює свою дію виключно на ті стадії кримінального провадження, які визначені положеннями пунктів 5, 24 ч. 1 ст. 3 КПК України. Водночас у ст. 309 КПК України не йдеться про неможливість чи заборону оскарження в апеляційному порядку ухвал слідчих суддів про скасування арешту майна, постановлених за відповідним клопотанням, поданим після закінчення досудового розслідування внаслідок закриття органом досудового розслідування (слідчим) кримінального провадження в порядку, передбаченому законом, зокрема, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України. Таке право забезпечується на підставі положень статей 124, 129 Конституції України, п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК України.
Крім цього, ОП ККС ВС звернула увагу на положення ч. 9 ст. 100 КПК України, де визначено, що у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно зі статтями 171–174 цього Кодексу, однак не визначено порядку оскарження судового рішення, постановленого за результатом розгляду цього клопотання. Посилання в ч. 9 ст. 100 КПК України на те, що клопотання розглядається згідно зі статтями 171–174 КПК України, слід сприймати як таке, що свідчить про наявність у суду за результатами такого розгляду відповідних повноважень вирішити питання про долю речових доказів і документів.
Положення процесуального закону прямо не регулюють можливості оскарження в апеляційному, а надалі й у касаційному порядку рішення суду за результатом розгляду клопотання про вирішення долі речових доказів, але й не забороняють такого оскарження з метою захисту від свавільного обмеження права власності або володіння.
Оскільки в ст. 374 КПК України передбачено, що у разі ухвалення вироку суд зобов’язаний вирішити питання щодо речових доказів і документів, таке рішення може бути оскаржене як в апеляційному, так і в касаційному порядку. Тому, на переконання ОП ККС ВС, аналогічним правом має бути наділена й особа, яка є володільцем або власником майна і право якої на вільне розпорядження, користування чи володіння цим майном було обмежено під час досудового розслідування, а кримінальне провадження при цьому – закрито слідчим або прокурором.
Постанова ОП ККС ВС від 15 квітня 2024 року у справі № 554/2506/22 (провадження № 51-4350кмо23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/118558563.
