Договір між принципалом і гарантом зв'язує лише принципала і гаранта, але не бенефіціара. Односторонній правочин щодо видачі гарантії створює обов'язки лише для гаранта (ч. 3 ст. 202 ЦК України), а бенефіціар є кредитором у відповідному грошовому зобов’язанні.
Отже, забезпечувальна функція банківської гарантії виявляється у відносинах між бенефіціаром та принципалом, а не між бенефіціаром та гарантом. Натомість у відносинах між бенефіціаром і гарантом виникає окреме грошове зобов'язання, незалежне від зобов'язання за участю бенефіціара та принципала. Тому гарант має сплатити грошову суму, якщо виконані саме умови гарантії. Втручатися у відносини між бенефіціаром і принципалом, зокрема вирішувати, чи виконав принципал грошове зобов'язання за договором між бенефіціаром та принципалом, а відтак і про те, чи припинене основне зобов'язання виконанням, гарант не вправі.
Законодавчі положення про те, що гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником; гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, слід розуміти таким чином, що звернення бенефіціара до гаранта з вимогою про сплату грошової суми у випадку, коли принципал не порушив основного зобов'язання (наприклад, якщо воно припинене виконанням або з інших підстав, чи є недійсним), є правопорушенням. Водночас це правопорушення спрямоване проти принципала, а не проти гаранта, і воно не впливає на обов'язок гаранта щодо сплати відповідної суми за гарантією.
Кредитор-бенефіціар має право вимоги як за основним зобов’язанням, так і за незалежною від цього зобов’язання гарантією. Якщо він не отримає виконання за основним зобов’язанням, то, пред’явивши вимогу гаранту, отримає виконання.
Такий висновок зробила Об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
У справі, яка розглядалася, гарант відмовив бенефіціару в задоволенні вимог за банківською гарантією, посилаючись на закінчення строку її дії. Кредитор (бенефіціар), не погоджуючись із відмовою гаранта, подав до господарського суду позов про стягнення грошової суми відповідно до виданої банком гарантії.
Позивач зауважив, що відповідач порушив умови банківської гарантії в частині сплати повної суми гарантії забезпечення виконання зобов'язання у зв'язку з неналежним виконанням ТОВ «Іберія» (третя особа) зобов'язань за договором про поставку бар'єрного огородження.
Рішенням господарського суду у задоволенні позову відмовлено. Постановою апеляційного господарського суду скасовано рішення місцевого суду та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов у цій справі, виходив з того, що відповідно до статей 560, 563, 565 ЦК України у відповідача виник обов’язок сплатити позивачу грошові кошти відповідно до умов гарантії, оскільки принципал (третя особа) порушив зобов’язання, яке було забезпечено банківською гарантією, наданою банком. При цьому апеляційний суд виходив з того, що висновки суду першої інстанції про те, що внаслідок ненадання позивачем доказів у підтвердження порушення ТОВ «Іберія» зобов’язань за договором поставки виключається обов’язок у гаранта сплатити кошти за банківською гарантією, є помилковими.
Перед ОП КГС ВС постало питання, чи вправі гарант робити власні висновки щодо наявності чи відсутності обов’язку принципала, чи гарант зобов’язаний платити, якщо вимога та додані документи (якщо вони передбачені умовами гарантії) за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії.
Розглядаючи спір, ОП КГС ВС зазначила, що норми ГК України та ЦК України, якими врегульовано забезпечення виконання зобов'язання гарантією та її правову природу, слід розуміти таким чином, що гарант не вправі робити власних висновків щодо наявності чи відсутності обов'язку принципала, а зобов’язаний платити за гарантією, якщо вимога та додані документи (якщо вони передбачені умовами гарантії) за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії. Стаття 565 ЦК України визначає вичерпний перелік випадків, коли гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора. Цей перелік, зокрема, не містить такої підстави для відмови гаранта від платежу, як відсутність чи недоведення бенефіціаром порушення основного зобов'язання боржником.
Щодо доводів скаржника про невчасність доставки банку (гаранту) вимоги про виплату грошової суми за умовами гарантії, що в силу ч. 1 ст. 565 ЦК України є однією з підстав для відмови в задоволенні вимог кредитора (якщо вимога або додані до неї документи подані гарантові після закінчення строку дії гарантії), ОП КГС ВС зазначила таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 565 ЦК України гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.
Ураховуючи, що позивач направив вимогу з виплати гарантійної суми гаранту поштою на поштову адресу відповідача (гаранта), що підтверджено поштовим описом вкладення, поштовою квитанцією з номером ідентифікатора, рекомендованим повідомленням про вручення, ОП КГС дійшла висновку, що гарант отримав вимогу своєчасно.
ОП КГС ВС погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позову (але з підстав, викладених у постанові).
Постанова ОП КГС ВС від 17 травня 2024 року у cправі № 910/17772/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/119618126.
