Відповідачка після смерті основного квартиронаймача реалізувала своє право на приватизацію спірної квартири. Син померлого чоловіка звернувся з позовом до місцевого суду про скасування рішень державних реєстраторів. Яке рішення ухвалив суд і чи погодився з такою позицією Рівненський апеляційний суд — читайте в цьому матеріалі.
Апеляційний суд переглянув апеляційну скаргу представника позивача, подану на рішення місцевого суду, яким його довірителеві відмовлено у задоволенні позову до відповідачів — дружини його покійного батька, Департаменту цифрової трансформації та забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, Департаменту інфраструктури та благоустрою Рівненської міської ради — про скасування рішень державних реєстраторів.
Апелянт просив скасувати оскаржуване судове рішення й ухвалити нове — про задоволення позовних вимог.
Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників судового розгляду, прийшла до висновку про залишення її без задоволення, виходячи з наступного.
Суду відомо, що відповідачці було видано ордер на вселення в спірну квартиру.
Управлінням житлово-комунального господарства виконавчого комітету М., чоловікові відповідачки, було видане Свідоцтво про право власності на спірну квартиру, на підставі якого була проведена його реєстрація.
Суд першої інстанції в іншій справі задовольнив позов відповідачки, поданий до М., про визнання її членом сім’ї померлого чоловіка та визнання права на користування спірною квартирою, в якій жінка тривалий час проживала, вела з основним квартиронаймачем спільне господарство.
Ухвалою Рівненського апеляційного суду вказане рішення суду залишено без змін.
Іншим рішенням місцевого суду визнано недійсним Свідоцтво про право власності на квартиру, видане М., батькові позивача, та визнано недійсним наказ Управління житлового-комунального господарства про приватизацію вказаної квартири, оскільки відповідачка мала право брати участь у приватизації житла, а відчуження спірної квартири шляхом приватизації на користь нині покійного М. відбулося під час дії заборони на його відчуження, що була накладена ухвалою суду.
Спірну квартиру було передано на баланс житлово-комунального підприємства.
Після смерті М. відповідачка звернулася із заявою до Центру надання адміністративних послуг щодо скасування державної реєстрації права власності М., яке було вчинене державним реєстратором згідно з рішенням суду першої інстанції та ухвали Рівненського апеляційного суду.
Відповідачка уклала договір найму жилого приміщення, після чого звернулася із заявою про передачу їй в приватну власність спірної квартири.
Жінка отримала Свідоцтво про право власності на спірну квартиру, зареєструвавши його згідно із нормами чинного законодавства.
Апеляційний суд виснував, що рішення місцевого суду, яке набрало законної сили і яким визнано недійсним наказ органу приватизації та Свідоцтво про право власності на спірну квартиру, видане М., на підставі яких проведено державну реєстрацію його права власності на квартиру, є самостійною підставою для проведення державної реєстрації припинення права власності.
Така дія була вчинена реєстратором у відповідності до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а тому підстави для скасування рішення про анулювання права власності М. на квартиру відсутні.
Також відсутні підстави для скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності відповідачки на спірний об’єкт нерухомого майна, оскільки нею для державної реєстрації були подані усі необхідні для вчинення реєстрації дії документи, передбачені пунктом 5 частини 1 статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі у тексті — Закон), зокрема, Свідоцтво про право власності, видане Департаментом інфраструктури та благоустрою Рівненської міської ради.
Тому підстави для відмови в державній реєстрації прав, які передбачені статтею 24 Закону, відсутні.
Свідоцтво про право власності, яке видане на підставі наказу органу приватизації житла і яке стало підставою для державної реєстрації права власності відповідачки на спірну квартиру, не оскаржувалося.
Пунктом 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» роз’яснено, що якщо квартира (будинок) не була передана у власність наймачеві, його спадкоємці вправі вимагати визнання за ними права власності на неї лише в тому разі, коли наймач звертався з належно оформленою заявою про це до відповідного органу приватизації або власника державного чи громадського (щодо громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи) житлового фонду, однак вона не була розглянута в установлений строк або в її задоволенні було незаконно відмовлено при наявності підстав і відсутності заборон для передачі квартири у власність наймачеві.
Як зазначалося вище, М., батькові позивача, скористався правом приватизації спірної квартири, однак через порушення права відповідачки на приватизацію втратив його, тому спірну квартиру було передано у власність житлового фонду територіальної громади..
І хоча в М. відновилося становище, яке існувало до приватизації спірного майна, він упродовж майже 10 років не реалізував свого права приватизації квартири, повторної заяви з урахуванням інтересів відповідачки до органу приватизації не подав, відповідно права власності на неї не набув, а тому вона не є суб’єктом спадкування, у тому числі за обставин, які зазначені у п. 13 постанови Пленуму верховного Суду України від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».
Установивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції, на переконання Рівненського апеляційного суду, дав належну оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, а тому оскаржуване рішення скасуванню не підлягає.
Постанова Рівненського апеляційного суду від 21 серпня 2025 року у справі № 569/13256/24 (провадження № 22-ц/4815/1005/25).
