Районний суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні позову про оспорювання батьківства.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач не спростував факту свого батьківства стосовно дитини, цей факт також встановлений судовим рішенням про стягнення аліментів з позивача, а тому не підлягає доказуванню. На момент подання заяви про встановлення батьківства позивач достеменно знав, що він не є батьком дитини, проте дав згоду на те, щоб його записали її батьком.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував судове рішення та передав справу на новий розгляд до апеляційного суду з огляду на таке.

Відповідно до ст. 56 Кодексу про шлюб та сім’ю України (на час спірних правовідносин) особа, записана батьком дитини за її заявою або за спільною заявою з матір’ю дитини, не має права оспорювати батьківство, якщо в момент подачі заяви їй було відомо, що вона фактично не є батьком цієї дитини.

Європейський суд з прав людини зауважив, що «на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» (рішення від 7 травня 2009 року у справі «Калачова проти Російської Федерації», заява № 3451/05, § 34).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив із положень ст. 56 КпШС України та поклав в основу свого рішення взаємосуперечливі показання сторін, зокрема і відповідача, щодо обізнаності позивача з приводу того, що він не є батьком дитини на момент її реєстрації. При цьому суд не врахував того факту, що позивач міг достовірно знати про своє батьківство стосовно дитини лише після проведення та ознайомлення з висновками молекулярно-генетичної експертизи ДНК, від проведення якої відповідачка ухилилася.

Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це. А висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно було оцінювати з урахуванням положень ст. 212 ЦПК України (на час розгляду), згідно з якою жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення. У разі коли ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК України може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза).

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що причиною непроведення експертизи є неявка на експертизу відповідачки разом із дитиною, на порушення вимог процесуального закону не надав цим обставинам, а також відповідним доводам позивача, належної правової оцінки. При цьому суд не встановив, чи були у відповідачки умисні дії, оскільки матеріали справи не містять доказів належного її повідомлення про час та місце відбору біологічних зразків з метою проведення вказаної експертизи.

Постанова Верховного Суду від 6 травня 2020 року у справі № 201/11183/16‑ц (провадження № 61-23601св18) – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/89130842.

За повідомленням прес-служби суду