Рівненський апеляційний суд постановив ухвалу про закриття апеляційного провадження, оскільки оскаржуване апелянткою рішення не містить жодних висновків і вказівок щодо її прав, інтересів та/або обов’язків, тобто суд попередньої інстанції ці питання не вирішував.
До суду апеляційної інстанції звернулася представниця засновниці Товариства з обмеженою відповідальністю (далі — ТОВ), з якого місцевий суд стягнув на користь позивача заборгованість за простим векселем в розмірі близько 8 мільйонів гривень.
В апеляційній скарзі представниця вказала, що оскарженим судовим рішенням вирішено питання, що безпосередньо стосується прав, свобод та законних інтересів її довірительки, як власниці та контролюючої особи ТОВ, тому вона має право на подання апеляційної скарги.
Представниця вказала, що оскаржене судове рішення безпосередньо порушує майнові права та законні інтереси ТОВ, оскільки передбачає безпідставне стягнення з нього грошових коштів, тому просила скасувати оскаржене судове рішення й ухвалити нове — про відмову у задоволенні позову.
Колегія Рівненського апеляційного суду прийшла до висновку про закриття апеляційного провадження з огляду на наступне.
Як роз’яснив Верховний Суд у постанові від 30 липня 2025 року у справі № 910/5079/23, право на оскарження судового рішення особою, яка не брала участі у справі, виникає лише у випадку, якщо суд безпосередньо вирішив питання про її права, інтереси та/або обов’язки, що має підтверджуватися висновками в мотивувальній частині або прямою вказівкою в резолютивній частині рішення. Будь-який інший правовий обов’язок між скаржником і сторонами спору, включаючи потенційний вплив рішення на права особи, не є підставою для такого оскарження.
При цьому наголошується, що судове рішення у приватноправовому спорі діє inter partes (тобто з правовим ефектом тільки для сторін у справі). Судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі в цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає прав чи обов’язків інших осіб.
Крім того, з висновків Верховного Суду, що висловлені ним у постановах від 21 вересня 2018 року у справі № 909/68/18, від 18 грудня 2018 року у справі № 911/1316/17 та від 30 липня 2019 року у справі № 903/825/18, вбачається така правова позиція.
Згідно із ч. 1 ст. 352 Цивільного процесуального кодексу України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв’язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких трьох критеріїв: 1) вирішення судом питання про її право, 2) інтерес, 3) обов’язок, причому такий зв’язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Приходячи до переконання про закриття апеляційного провадження, Рівненський апеляційний суд врахував, що наведені апелянткою обставини, на які вона покликалася як на вирішення судом питання про її права, свободи та інтереси, не знайшли свого підтвердження та судом попередньої інстанції не вирішувалися.
Згідно зі ст.96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном.
Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасниками (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.
Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до її державної реєстрації.
Юридична особа відповідає за зобов’язаннями її учасників (засновників, що пов’язані з її створенням), тільки у разі наступного схвалення їхній дій відповідним органом юридичної особи.
Отже, засновники (учасники) господарського товариства не відповідають за боргами товариства, якщо така відповідальність не буде передбачена спеціальним законом або засновники затвердять статут, в якому буде прописана умова про відповідальність засновників (учасників). Тому матеріальна відповідальність як засновників, так і учасників не допускається.
Щодо обсягу матеріальної відповідальності, то він напряму залежить від організаційно-правової форми товариства.
Товариством з обмеженою відповідальністю є товариство, статутний капітал якого поділений на частки між учасниками, розмір яких встановлюється статутом. Учасники не відповідають за зобов’язаннями такого товариства і несуть ризик збитків лише у межах вартості своїх вкладів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17 зазначила, що між юридичною особою та її посадовою особою виникають відносини представництва. Керівник виступає не як найманий працівник, а як представник, який формує волю компанії. Якщо він виходить за межі компетенції, визначеної статутом або законом, — несе персональну відповідальність.
Оскільки місцевий суд не вирішував питання про права і обов’язки апелянтки, вона не набула передбаченого ч. 1 ст. 352 ЦПК України права оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції.
Ухвала Рівненського апеляційного суду від 05 березня 2026 року у справі № 569/10119/25 (провадження № 22-ц/4815/234/26).
