Ухвала суду про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України ухвалюється на стадії виконання судових рішень. Оскільки оскаржити її одночасно з основним рішенням неможливо, така ухвала підлягає апеляційному оскарженню незалежно від результату розгляду подання виконавця.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.
У справі, що переглядалася, державний виконавець звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні подання.
Апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження, зазначивши, що ухвала суду про відмову в задоволенні подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України не підлягає апеляційному оскарженню окремо від рішення суду. Стаття 353 ЦПК України передбачає можливість оскарження лише ухвал про застосування тимчасового обмеження, а не про відмову в його застосуванні. Помилкове зазначення судом першої інстанції про можливість оскарження не є підставою для апеляційного перегляду.
КЦС ВС не погодився з апеляційним судом і зробив такі правові висновки.
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (див.: Diya 97 v. Ukraine, № 19164/04, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Колегія суддів, з урахуванням висновків Конституційного Суду України при застосуванні норм процесуального права щодо права на апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції, вказала на сталу практику щодо підходу, за яким ухвали підлягають апеляційному оскарженню. В основу підходу покладена ідея неодмінності дотримання конституційного права особи на судовий захист. Суть цього підходу полягає в тому, що:
1) ухвали, вказівка про можливість оскарження яких прямо зазначена в ч. 1 ст. 353 ЦПК України, є самостійними об’єктами апеляційного оскарження;
2) заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (ч. 2 ст. 353 ЦПК України);
3) ухвали суду, які залежно від їх змісту та стадії процесу не можуть бути оскаржені шляхом включення заперечень до рішення суду, можуть бути оскаржені окремо від рішення, якщо особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції.
Тому КЦС ВС зазначив, що апеляційний суд не врахував, що тлумачення п. 31 ст. 353 ЦПК України має відбуватися з урахуванням можливості / неможливостіпоновитисвоїправа особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду.
Отже, КЦС ВС виснував, що особливістю судового рішення щодо тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, з поданням про ухвалення якого звернувся державний виконавець, є те, що воно ухвалюється на стадії виконання судових рішень про стягнення з боржника заборгованості і оскаржитийогоодночаснозрішеннямсудунеможливо. У зв’язку з цим ухвала суду як про задоволення, так і про відмову в задоволенні подання державного чи приватного виконавця про обмеження у праві виїзду за кордон може бути оскаржена в апеляційному порядку.
З огляду на вказане КЦС ВС скасував ухвалу апеляційного суду та направив справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
Постанова Верховного Суду від 18 березня 2026 року у справі № 331/6717/25 (провадження № 61-2064св26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/135124431.
