Рівненський апеляційний суд скасував рішення місцевого суду, яким задоволено позов кредитора про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором.
Колегія суддів переглянула рішення суду попередньої інстанції, яким задоволено позов та стягнуто з відповідача на користь кредитора заборгованість у зв’язку з невиконанням грошового зобов’язання — 3% річних та інфляційні втрати.
Відповідач просив скасувати оскаржене судове рішення й ухвалити нове — про відмову кредиторові у задоволенні позову.
Суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про задоволення апеляційних вимог, зважаючи на такі обставини справи.
Суд встановив, що між банком, який пізніше відступив право вимоги позивачеві у справі, та відповідачем було укладено Кредитний договір і Договір поруки.
У зв’язку з неналежним виконанням Кредитного договору та виникнення заборгованості фінустанова звернулася до суду з позовом щодо примусового стягнення заборгованості.
Рішенням місцевого суду стягнуто солідарно з боржника та поручителя заборгованість по кредиту й процентам за користування кредитними коштами.
Постановою державного виконавця відділу ДВС відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа, який постановою старшого державного виконавця було повернуто стягувачеві й роз’яснено про повторне пред’явлення для виконання у визначений строк.
Натомість кредитор звернувся з новим позовом до суду про стягнення з боржника на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України (далі у тексті — ЦК України) 3% річних та інфляційних втрат, що нараховані на суму заборгованості за кредитним договором, стягнутої рішенням місцевого суду, оскільки вказане рішення суду боржником не виконано, а кредитну заборгованість не повернуто.
Відповідно до статті 625 ЦК України, на яку покликався позивач, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження», строки у виконавчому провадженні — це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов’язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом — встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.
Можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред’явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом у встановленому законом порядку.
Кредитор не може повторно пред’явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов’язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.
Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.
Отже, сплив строків пред’явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності зі спливом певного періоду після видачі судом виконавчого документа.
Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачеві, так і боржникові, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.
У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Оскільки у справі, як переглянув апеляційний суд, стадія виконання рішення місцевого суду завершилася зі спливом строку пред’явлення виконавчого документа до виконання, а питання поновлення судом пропущеного строку позивач не порушував, реалізація цього зобов’язання неможлива через примусове виконання, тому немає правової підстави для стягнення похідного зобов’язання, передбаченого ст. 625 ЦК України.
Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключного від волі самого кредитора (позивача, стягувача), який не міг не бути обізнаний з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред’явлення виконавчого документа до виконання.
Надання стягувачеві можливості постійно пред’являти вимоги до боржника про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на вимогу, яка не може бути примусово виконана, суперечить принципу правової визначеності, який у свою чергу є складовим елементом принципу верховенства права.
Як зазначено Верховним Судом у постанові Великої Палати від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25): «з урахуванням власних висновків у цій справі Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 3% річних за невиконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, правильно виходили з того, що у зв’язку зі спливом строку, наданого законом для пред’явлення виконавчого листа до виконання, відмовою суду у поновленні цього строку і у видачі дубліката виконавчого листа, немає і обов’язку відповідача у грошовому зобов’язанні, який би міг бути виконаний примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення можливого похідного зобов’язання, передбаченого статтею 625 ЦК України».
Зважаючи на такі обставини, колегія суддів прийшла до висновку, що у задоволенні позову кредитора до боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором необхідно відмовити, а оскаржене рішення суду попередньої інстанції — скасувати.
Постанова Рівненського апеляційного суду від 23 квітня 2026 року у справі № 569/18864/25 (провадження № 22-ц/4815/491/26).
