Про особливості компенсації в приватному праві та проблеми доказування розміру шкоди, завданої довкіллю, а також про новітні підходи Європейського суду з прав людини до захисту права на безпечне довкілля розповіли суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Василь Крат і керівник Апарату Верховного Суду Расім Бабанли під час панельної дискусії «Еколого-правова громадська платформа: відновлювально-компенсаційні механізми відшкодування шкоди довкіллю в умовах збройної агресії», що відбулася в межах Х Харківського міжнародного юридичного форуму, організованого Національним юридичним університетом імені Ярослава Мудрого.
Василь Крат виступив на тему «Компенсація в приватному праві». Він зазначив, що інститути збитків і шкоди протягом усього періоду дії чинного ЦК України залишаються однією з «мертвих» конструкцій. Інколи навіть складається враження про існування прихованого підходу щодо недопустимості їх стягнення. За словами судді, це потребує кардинального переосмислення як із погляду матеріального права (наприклад, визначення розміру компенсації), так і з погляду процесуальних конструкцій, зокрема розподілу тягаря доказування.
За словами доповідача, КЦС ВС напрацював чимало правових позицій щодо складних категорій, до яких належить і компенсація, і визначення її розміру в екологічній та немайновій сфері загалом. Істотну роль тут відіграє розподіл тягаря доказування. Василь Крат зауважив, що особа, яка не обізнана в цих категоріях, не повинна нести надмірний тягар, адже збитки як конструкція в нас і так фактично не працюють, а довести їх ще складніше. Так, у ст. 7.4.3 Принципів міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА) в редакції 2016 року (https://www.unidroit.org/english/principles/contracts/principles2016/principles2016-e.pdf) зазначено, що якщо розмір збитків не може бути встановлений з достатнім ступенем достовірності, він визначається на розсуд суду. Чи не варто й у нашому правопорядку вести мову, з урахуванням ex aequo et bono, про допустимість визначення збитків судом? У разі якщо розмір збитків довести складно чи неможливо, суд, на підставі принципу розумності та з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленого на момент ухвалення рішення, може самостійно визначити розмір збитків.
«Наше завдання – щоб конкретна фізична чи юридична особа справді отримала компенсацію. Це питання не теоретичного чи дискусійного характеру, а суто прагматичне: як побудувати модель, яка реально працюватиме», – сказав суддя. Саме тому, додав він, коли йдеться про збитки і шкоду, ми так чи інакше змушені переходити до компенсації, оскільки традиційний інститут відшкодування фактично не спрацьовує.
Говорячи про термінологію, спікер звернув увагу, що латинське «compensare» означає «відшкодовувати» або «урівноважувати», а український класик Станіслав Дністрянський використовував ще влучніший термін – «залагодження шкоди». За визначенням, яке сформулював КЦС ВС, компенсація в приватному праві – це дії задля справедливого «урівноваження» майнової чи немайнової втрати шляхом сплати грошей як загального еквівалента цінностей або передання майна, що дає змогу «залагодити» понесену втрату (постанова КЦС ВС від 27 листопада 2024 року у справі № 201/13593/19).
Василь Крат зазначив, що компенсація є родовою конструкцією, яка охоплює як відшкодування шкоди чи збитків, так і компенсацію у вузькому значенні. Суддя виокремив три прояви компенсації:
- компенсація як замінник відшкодування – коли йдеться про блага, які неможливо відновити (здоров'я, честь, гідність, ділова репутація);
- компенсація, спрямована на відновлення втраченого інтересу;
- компенсація за припинення суб'єктивного цивільного права.
Доповідач пояснив, що такі абсолютні блага, як здоров'я, честь чи довкілля, – це однопорядкові явища, оскільки щодо них відшкодування не спрацьовує повною мірою. Здоров'я неможливо відновити, можна лише спробувати це зробити. Так само неможливо повністю відновити й емоційні втрати: у такому разі ми вдаємося до універсального замінника – грошей, намагаючись за допомогою загального еквівалента цінності компенсувати те, що не відновлюється в абсолюті.
Суддя звернув увагу на міжнародний досвід щодо визначення розміру компенсації. Він навів приклад Італії, де судова практика застосовує спеціальні таблиці для розрахунку немайнової шкоди, зокрема таблиці суду Рима та найбільш авторитетні Міланські таблиці, які передбачають єдину систему обчислення компенсації як біологічної, так і моральної шкоди. Натомість в українській судовій практиці подібних універсальних таблиць немає, за винятком двох сфер, де встановлено мінімальну межу компенсації: інтелектуальна власність і відшкодування шкоди, завданої органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органами досудового розслідування, прокуратури та судом.
Не міг доповідач оминути і питання критеріїв визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди, завданої військовою агресією рф проти України. Він навів постанову КЦС ВС від 20 червня 2024 року у справі № 216/5657/22. Суд зазначив, що ст. 23 ЦК України передбачає відкритий перелік обставин, які враховує суд при визначенні розміру грошової компенсації: характер правопорушення, глибину фізичних і душевних страждань, ступінь вини заподіювача шкоди, вимоги розумності та справедливості. Розмір такої компенсації відрізнятиметься залежно від конкретних обставин, зокрема таких, як смерті близьких, каліцтва, місця проживання особи (територія бойових дій чи віддалена місцевість), пошкодження майна.
Також Василь Крат звернув увагу на постанову КЦС ВС від 17 січня 2024 року у справі № 308/7570/18-ц, яка хоч і не стосується екологічної сфери, але показує, яким чином можна визначати розмір компенсації та які підходи вже склалися в судовій практиці, орієнтуючи учасників обороту в тому, як визначати цей розмір. У цій справі позивачка вимагала компенсації за неправомірне використання частини автореферату її дисертації без зазначення авторства та джерела. Суддя зауважив, що касаційний суд визнав такі дії плагіатом, оскільки умовою правомірності цитування є обов'язкове зазначення імені автора й джерела, і зобов'язав стягнути компенсацію, врахувавши факт, тривалість і обсяг порушення, а також принципи добросовісності, справедливості й розумності.
На завершення доповідач розповів про постанову ОП КЦС ВС від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22, яка стосується компенсації моральної шкоди, завданої порушенням права на безпечне довкілля. У цій справі громадська організація представляла інтереси понад тисячі асоційованих членів. Суддя звернув увагу, що ОП КЦС ВС підтвердила: принцип змагальності розподіляє тягар доказування між сторонами, проте не звільняє суд від обов'язку належно оцінити всі докази, зокрема висновок експертизи, і, врахувавши тривалий характер порушення прав позивача на безпечне довкілля, дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Презентація Василя Крата – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Kompensacia_privat_pravo.pdf.
Расім Бабанли виступив на тему «Екологічні права: актуальні висновки ЄСПЛ». Він зазначив, що попри те, що в умовах війни питання безпеки закономірно перебувають у центрі уваги, Україні важливо стежити за розвитком екологічних прав та відповідної практики європейських судів. Сформовані ними підходи можуть бути особливо актуальними з огляду на безпрецедентні екологічні наслідки російської агресії.
Аналізуючи рішення ЄСПЛ у справі Cannavacciuolo and Others v. Italy, яке стосується тривалого масштабного забруднення довкілля в італійському регіоні Кампанія, доповідач розповів, що протягом десятиліть на території близько 90 муніципалітетів, де проживає майже 3 млн людей, незаконно захоронювали і спалювали побутові та промислові відходи. Держава знала про проблему та вживала певних заходів, однак вони виявилися недостатніми для належного реагування на ризики для населення.
Ключовою особливістю рішення стало те, що ЄСПЛ розглянув наслідки такого забруднення крізь призму ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «Право на життя». Раніше питання безпечного довкілля переважно розглядалося в контексті ст. 8 Конвенції «Права на повагу до приватного і сімейного життя». У цій же справі Суд встановив порушення ст. 2 Конвенції через відсутність належної ретельності з боку органів влади до проблеми забруднення, яка б відповідала всій серйозності ситуації.
Ще один важливий аспект рішення стосується стандарту доказування в контексті ст. 2 Конвенції. Як пояснив доповідач, у випадках тривалого та масштабного забруднення доведення заявником прямого причинно-наслідкового зв’язку між впливом конкретної забруднювальної речовини та виникненням у певної особи конкретного захворювання не є обов’язковим, якщо встановлено існування достатньо серйозної, реальної та підданої встановленню загрози для життя.
У справі Cannavacciuolo and Others v. Italy ЄСПЛ не вважав необхідним вимагати від заявників доведення зв’язку між конкретним видом забруднення чи шкідливою речовиною та конкретною небезпечною для життя хворобою або смертю. Фактично центр оцінки зміщується із встановлення індивідуального причинно-наслідкового зв’язку на оцінку загального ризику для життя населення.
Якщо держава протягом тривалого часу знає про серйозний і достатньо встановлений ризик для життя людей, відсутність повної наукової визначеності щодо того, як саме забруднення вплинуло на здоров’я конкретної особи, не звільняє її від обов’язку діяти.
Важливим є й те, що ЄСПЛ застосував у цій справі пілотну процедуру, розглядаючи нездатність органів влади реагувати на екологічне забруднення як системну проблему. Виконання рішення перебуває під контролем Комітету міністрів Ради Європи. Італія вже затвердила комплексну стратегію реагування, яка передбачає, зокрема, ідентифікацію забруднених територій, їх цільове очищення та управління ризиками для здоров’я населення. Наступний детальний розгляд виконання рішення запланований на березень 2027 року.
Підсумовуючи, спікер виокремив два ключові висновки з практики ЄСПЛ. По-перше, масштабне і тривале екологічне забруднення може стосуватися не лише права на приватне життя за ст. 8 Конвенції, а й безпосередньо права на життя за ст. 2, ще до того, як ризик призвів до смерті конкретної особи. По-друге, для виникнення позитивного зобов’язання держави не потрібно, щоб кожен заявник доводив індивідуальний причинний зв’язок між конкретним забруднювачем, речовиною та хворобою. Достатньо встановити серйозний, реальний і такий, що може бути визначений, ризик для життя, про який держава знала або мала знати.
На переконання Расіма Бабанли, ці висновки можуть набути особливого значення для України у спорах, пов’язаних з екологічною шкодою, завданою в результаті російської агресії, та відшкодуванням її негативних наслідків. Запропонований ЄСПЛ підхід до доказування може бути релевантним у справах, у яких відповідні питання порушуватимуть українські заявники або держава.
