У вересні 2007 року судовим рішенням за відповідачкою було визнано право власності на земельну ділянку, і вона отримала відповідний державний акт. Після цього вона в жовтні продала свою ділянку двом співвідповідачам, які отримали державні акти на 1/2 земельної ділянки кожен.
У 2009 році апеляційний суд скасував це рішення, а згодом позов було залишено без розгляду. У 2015 році прокурор звернувся до суду і просив визнати недійсними відповідні договори купівлі-продажу, які були укладені до скасування рішення суду, скасувати державні акти й витребувати земельні ділянки на користь міської ради.
Районний суд, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив вимоги прокурора про скасування державних актів і витребування земельних ділянок, вказавши, що договори купівлі-продажу є нікчемними.
З такою позицією погодився Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (як суд касаційної інстанції), а також Верховний Суд, якому справа була передана від Верховного Суду України (у порядку гл. 3 розд. V ЦПК України 2004 року).
Однак у липні 2021 року апеляційний суд переглянув справу за апеляційною скаргою дружини одного з відповідачів, яка не брала участі у справі, скасував рішення районного суду від 24 листопада 2015 року та відмовив у задоволенні позову прокурора.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду і направив справу на новий розгляд до апеляційної інстанції, зробивши такі правові висновки.
Апеляційний суд не врахував, що спірна земельна ділянка придбана відповідачем під час перебування в зареєстрованому шлюбі із заявницею апеляційної скарги та з її письмової згоди.
Пунктом 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства визначено обов’язковість судового рішення.
Відповідач брав участь у справі, яку протягом 2015–2018 років розглядали суди чотирьох інстанцій, при цьому він діяв в інтересах добросовісних набувачів спірної земельної ділянки, у тому числі й заявниці – його дружини.
Спору між подружжям щодо поділу майна на час розгляду справи та ухвалення судових рішень судами першої, апеляційної та (двічі) касаційної інстанцій не було.
Правова визначеність передбачає дотримання принципу остаточності судового рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи.
Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України).
Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Відповідач реалізував право на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду першої інстанції у цій справі, а також право на його перегляд Верховним Судом України в порядку, який був передбачений ЦПК України 2004 року.
Він діяв у цій справі в спільних інтересах: своїх і дружини, як добросовісних набувачів земельної ділянки, у спорі з власником майна про його витребування. Щодо цієї земельної ділянки спору між подружжям на час розгляду справи в судах не існувало.
Оскільки розгляд цієї справи тривав із 2015 року, заявниця, яка перебуває в шлюбі з відповідачем, котрий брав активну участь у розгляді цієї справи, не могла не знати про те, що стосовно спірної земельної ділянки існує судовий спір.
Враховуючи обставини справи, є достатні підстави вважати, що відповідач та його дружина, які подали в 2020 році, після перегляду справи Верховним Судом, від її імені апеляційну скаргу на остаточне рішення суду першої інстанції, діють очевидно недобросовісно.
Тлумачачи закон під час його застосування до конкретних правовідносин та вирішуючи спір, суд повинен керуватися як завданням цивільного судочинства, так і загальними засадами цивільного законодавства, серед яких, зокрема, визначені справедливість, добросовісність та розумність.
Тобто в разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і якщо апеляційний суд установив, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті.
Постанова Верховного Суду від 8 грудня 2021 року у справі № 522/14240/15-ц (провадження № 61-14305св21).
