У справі № 925/593/21 товариство звернулося з позовом до компанії та банку про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна. Товариство зазначало, що воно є кредитором банкрута з визнаними судом вимогами, які підлягають задоволенню в четверту чергу, а тому, на думку товариства, спірний договір купівлі-продажу нерухомого майна порушує його права як кредитора банкрута. Товариство вважало, що банк, укладаючи спірний договір, одночасно здійснив продаж вмонтованого в нерухоме майно рухомого майна (обладнання), яке є власністю банкрута й належить до його ліквідаційної маси, чим позбавив можливості отримати грошові кошти інших кредиторів банкрута, окрім банку.
Тобто в обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на втрату боржником унаслідок укладення спірного правочину активів (рухомого майна), за рахунок яких мали бути задоволені вимоги кредиторів та які мали бути включені до ліквідаційної маси банкрута.
Рішенням Господарського суду Черкаської області позов задоволено повністю з посиланням на його обґрунтованість.
Постановою Північного апеляційного господарського суду рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення про відмову в позові. Постанову мотивовано, серед іншого, тим, що позивач не є стороною спірного договору та не довів належними засобами доказування у встановленому ГПК України порядку порушення його прав і законних інтересів спірним договором. Вирішення питання формування ліквідаційної маси банкрута на стадії ліквідації віднесено до виключної компетенції ліквідатора.
Верховний Суд змінив постанову апеляційного господарського суду, виклавши її мотивувальну частину в редакції своєї постанови, та зазначив таке.
Позов у цій справі поданий кредитором фактично на захист інтересів боржника шляхом звернення до суду з вимогою про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним.
З огляду на приписи ч. 1 ст. 61 Кодексу України з процедур банкрутства саме ліквідатор із дня свого призначення, зокрема, вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що перебуває в третіх осіб.
Тож саме ліквідатор має право й зобов’язаний вчинити дії щодо повернення майна банкрута, що перебуває в третіх осіб, у його ліквідаційну масу, тоді як кредитор відповідно до положень КУзПБ не наділений таким правом.
Водночас кредитор боржника може мати похідний інтерес у поверненні майна до ліквідаційної маси банкрута, який можливо реалізовувати в межах процедури банкрутства боржника, де ліквідація боржника здійснюється під контролем кредиторів, зокрема під контролем за вжитими ліквідатором заходами в ліквідаційній процедурі.
Це регулювання пояснено тим, що повноваженнями звертатися з відповідним позовом повинен наділятися той, хто не тільки має похідний інтерес у позові, а й володіє можливістю ефективно захищати права позивача. Таким суб’єктом у цьому випадку є ліквідатор банкрута. Натомість згідно із ч. 6 ст. 61 КУзПБ учасники справи про банкрутство, права яких порушено діями (бездіяльністю) ліквідатора, можуть оскаржити такі дії (бездіяльність) до господарського суду.
У цій справі кредитор звернувся до суду з позовом, фактично поданим на захист інтересів боржника, адже, за твердженням позивача, внаслідок укладення спірного правочину з володіння боржника вибуло рухоме майно (обладнання) банкрута, що належить до ліквідаційної маси. Тобто наведене мало вплив насамперед на інтереси боржника, захист яких здійснюється в межах розгляду справи про банкрутство, а потім – на похідні від цього інтереси самого кредитора.
За ч. 1 ст. 2 ГПК України, завдання господарського судочинства – це справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, і розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Окрім цього, не підлягає судовому захисту похідний інтерес позивача в захисті порушеного права іншої особи (постраждалого), оскільки судовому захисту підлягає саме порушене право останнього. Такий захист за участю позивача можливий лише за умови здійснення ним процесуального представництва постраждалого (у цьому випадку – боржника).
Отже, позивач не довів порушення його права чи безпосереднього законного інтересу, а тому він є неналежним позивачем у цій справі, що є самостійною підставою для відмови в позові.
Постанова КГС ВС від 6 жовтня 2022 року у справі № 925/593/21 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/106636515.
