У 2009 році позивачка звернулася до суду з вимогою до органів державної влади у сфері земельних відносин про визнання за нею як за єдиною спадкоємницею першої черги права власності на земельну ділянку в центрі Львова. Вона зазначала, що її батько, який помер у 1996 році, залишив у спадщину цю ділянку. Позивачка, за її словами, багато років обробляла вказану ділянку, але документально набуття права на спадщину не оформила. Заповіт батько не зробив. Суд першої інстанції задовольнив позов.
У 2018 році міська рада подала апеляційну скаргу на це рішення, просила поновити строк на його апеляційне оскарження, скасувати рішення та відмовити в задоволенні позову. Міська рада мотивувала цю скаргу тим, що суд вирішив справу про права й обов’язки власника земельної ділянки, не залучивши останнього до участі у справі.
Апеляційний суд після відновлення матеріалів втраченого судового провадження поновив строк на апеляційне оскарження та задовольнив вимоги міської ради. Вказав, зокрема, на те, що позивачка після смерті батька подала разом з її матір’ю заяви нотаріусу про відмову від прийняття спадщини. Спадщину прийняла сестра позивачки. Тому позивачка не мала підстав просити про визнання за нею як за єдиною спадкоємницею першої черги права власності на земельну ділянку, яка не ввійшла до складу спадщини. Крім того, немає відомостей про рішення щодо виділення цієї ділянки в користування батькові позивачки, яким керувався суд першої інстанції, вважаючи цю ділянку спадковим майном.
Позивачка оскаржила рішення суду апеляційної інстанції до Верховного Суду. Вона стверджувала, що апеляційний суд, поновлюючи строк на апеляційне оскарження, не врахував висновків, сформульованих у постановах ВС, про застосування передбаченого абз. 3 ч. 3 ст. 297 ЦПК України в редакції Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (набрав чинності 15 січня 2012 року) присічного річного строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції органом місцевого самоврядування. Доводів щодо неправильного застосування норм матеріального права позивачка не навела.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що міськрада діє у спірних матеріальних правовідносинах як представник інтересів власника земельної ділянки – відповідної територіальної громади. Позивачка замість такого власника відповідачами вказала органи державної влади, які є неналежними за вимогою про визнання права власності на ділянку. Ні міськрада, ні інший орган місцевого самоврядування Львова не були залученими до участі у справі.
Попри це суд першої інстанції вирішив питання про право власності територіальної громади, задовольнивши позов 7 серпня 2009 року, тобто задовго до набрання чинності Законом № 4176-VI, правила якого щодо присічного річного строку на апеляційне оскарження діяли до набрання 15 грудня 2017 року чинності Законом № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».
Тільки 3 вересня 2018 року, тобто після набрання чинності Законом № 2147-VIII, представник міськради отримав копію рішення суду першої інстанції, а 2 жовтня того ж року подав апеляційну скаргу на це рішення. Тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано поновив строк на апеляційне оскарження з метою захисту прав та інтересів територіальної громади.
Із доводом позивачки про те, що право на апеляційне оскарження припинилося зі спливом преклюзивного річного строку, передбаченого в Законі № 4176-VI, Велика Палата ВС не погодилася. ВП ВС зауважила, що припис абз. 3 ч. 3 ст. 297 ЦПК України в редакції Закону № 4176-V є незастосовним, оскільки його не було на час ухвалення рішення суду першої інстанції. Крім того, цей припис стосувався випадків, коли після спливу присічного строку рішення суду першої інстанції оскаржила сторона спору, від імені якої у спірних правовідносинах діяв орган державної влади чи місцевого самоврядування, якщо така сторона брала участь у справі та була належно повідомленою про її розгляд.
Для забезпечення єдності судової практики щодо строку на апеляційне оскарження судових рішень Велика Палата ВС відступила від висновків, сформульованих, зокрема, у її постанові від 19 червня 2019 року у справі № 2-1678/05 і постанові КГС ВС від 10 листопада 2020 року у справі № 13/197-10. Також ВП ВС підтримала висновок Верховного Суду у складі об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 6 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц.
Щодо скарг на порушення інших норм процесуального права ВП ВС зауважила, що не кожне допущене судом порушення процедури може істотно впливати на права учасників справи та призводити до порушення гарантій ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Окрім цього, за змістом вказаної статті, більшість процесуальних порушень, допущених на одній стадії цивільного процесу, можна виправити на іншій його стадії.
Велика Палата ВС констатувала, що в цій справі недоліки обґрунтування висновків суду апеляційної інстанції не призвели до ухвалення ним незаконних рішень.
Тому ВП ВС касаційну скаргу залишила без задоволення, а постанову апеляційного суду в оскарженій частині (щодо порушення норм процесуального права) – без змін.
Постанова ВП ВС від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (провадження № 4-36цс21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/109390156.
