Суд, ухвалюючи рішення щодо померлого як суб’єкта права, фактично вирішує спір щодо суб’єкта, який на момент ухвалення рішення не існував, у зв'язку з чим таке рішення є ухваленим за відсутності належної сторони, процес фактично відбувається без відповідача, що унеможливлює реалізацію принципу змагальності та права бути вислуханим.
Йдеться не про порушення процесуальних норм, а про дефект суб'єктного складу спору, який унеможливлює ухвалення законного й обґрунтованого рішення суду.
Такі висновки зробила Велика Палата Верховного Суду.
У цій справі прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення шляхом її повернення на користь держави з незаконного володіння фізичної особи.
Рішенням суду першої інстанції позов задоволено. Спадкоємець відповідача, який не брав участі у справі, оскаржив рішення суду в апеляційному порядку. Підставою апеляційного оскарження, окрім порушення судом норм матеріального права, було ухвалення судом першої інстанції рішення у справі майже через два роки після смерті відповідача без залучення скаржника як правонаступника відповідача. Апеляційний суд залишив апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.
Переглядаючи справу, Велика Палата Верховного Суду наголосила, що задля остаточного вирішення спору і захисту порушеного права за результатами судового розгляду справи сторонами в судовому процесі мають бути саме сторони у спірних матеріальних правовідносинах, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення.
Тож належний відповідач у справі – особа, яка є суб’єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача.
Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновком апеляційного суду про те, що смерть учасника справи до ухвалення рішення може бути підставою для його скасування лише в сукупності з іншими доводами апеляційної скарги, зазначивши, що такий підхід фактично допускає можливість існування та залишення в силі судового рішення, ухваленого щодо особи, яка на момент ухвалення рішення вже не мала цивільної процесуальної правосуб'єктності. Це суперечить самій природі цивільного судочинства, вимогам участі належної сторони у процесі, а також гарантіям справедливого суду і принципу змагальності сторін.
Основна помилка зазначеного підходу полягає в тому, що смерть сторони до ухвалення рішення розглядається лише як процесуальний дефект, який потребує додаткового доведення незаконності рішення по суті. Проте за наведених умов (смерть сторони до ухвалення рішення) немає належного суб'єкта, щодо якого суд взагалі міг ухвалити рішення.
З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду виснувала, що смерть сторони до ухвалення рішення (судом першої інстанції) є самостійною, достатньою і безумовною підставою для скасування судового рішення, якщо суд ухвалив його щодо померлої особи без залучення правонаступників.
Враховуючи, що у цій справі суд першої інстанції ухвалив судове рішення щодо померлої особи і це порушення не було усунуте апеляційним судом у спосіб, передбачений п. 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів і направила справу до суду першої інстанції на новий розгляд.
Постанова ВП ВС від 13 травня 2026 року у справі № 367/8835/16 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/136784631.
