Особа оскаржила у Верховному Суді як суді першої інстанції Указ Президента України «Про припинення громадянства» у частині втрати позивачем громадянства України.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив у задоволенні позову. Позивач оскаржив це рішення до Великої Палати ВС. За результатами розгляду справи ВП ВС апеляційну скаргу залишила без задоволення, а рішення КАС ВС – без змін.
Як констатувала Велика Палата ВС, ст. 4 Конституції України встановлено, що підстави припинення громадянства України визначаються законом. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про громадянство України» громадянство України припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Підстави для втрати громадянства України регламентовані в п. 1 ч. 1 ст. 19 цього Закону, і такою підставою є добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття.
Отже, припинення громадянства України внаслідок його втрати через активні дії повнолітньої людини, спрямовані на набуття громадянства іншої держави, не є позбавленням громадянства України.
Велика Палата ВС зауважила, що в адміністративних справах обов’язок щодо доказування правомірності рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, однак слід враховувати і вимоги ч. 1 ст. 77 КАС України, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. У зв’язку із цим з урахуванням вимоги таких принципів адміністративного судочинства, як змагальність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі, позивачеві було надано можливість обґрунтовано заперечити проти доводів та доказів відповідача і запропоновано надати свої докази та довести їх переконливість перед судом, зокрема, у частині припинення громадянства Ізраїлю на дату прийняття оскаржуваного Указу. Позивач таких доказів не надав, тоді як відповідач свій обов’язок доказування правомірності оскаржуваного Указу належно виконав.
Факти та обставини, які стосуються припинення громадянства Ізраїлю, з огляду на доводи позивача, мали б бути відомими саме йому як особі, щодо якої такі існували чи існують та його стосувались чи стосуються. Обов’язок доказування факту припинення громадянства Ізраїлю (тобто спростування доводів відповідача про правомірність його Указу) лежав виключно на позивачеві. Але він цього обов’язку не виконав.
До того ж у позовній заяві позивач зазначив, що він добровільно звернувся із заявою про набуття громадянства Ізраїлю та внаслідок такого звернення набув його. За змістом п. 1 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про громадянство України» причини такого набуття не мають юридичного значення для оцінки правомірності видачі відповідачем оскаржуваного Указу. Втрата громадянства позивачем внаслідок добровільного набуття громадянства іншої держави свідчить про відсутність порушення ст. 7 Європейської конвенції про громадянство та ст. 8 Конвенції про скорочення безгромадянства, які ратифіковані Верховною Радою України.
ВП ВС також зазначила, що законодавство України є досить ліберальним щодо поновлення у громадянстві після його втрати. Так, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про громадянство України» громадянство України набувається внаслідок поновлення громадянства, порядок якого визначено ст. 10, і позивач може цим ефективним юридичним засобом скористатися.
З огляду на наведене дії відповідача щодо видання Указу в частині припинення громадянства України позивача не були свавільними та нераціональними, оскільки ґрунтувались на вимогах законодавства, були підтверджені доказами та в будь-якому випадку не були помилковими щодо фактів, зокрема факту добровільного набуття позивачем громадянства Ізраїлю та перебування в такому і, як наслідок, наявності підстав для видання зазначеного Указу.
Постанова Великої Палати ВС від 15 вересня 2022 року у справі № 9901/166/21 (провадження № 11-18заі22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/106660143.
